Рух вперед

     Едвард прокинувся вранці.

     Спершу він не зрозумів, де перебуває. Світ був м’який, туманний, ніби хтось накрив його теплою ковдрою з запахом трав. Потім прийшов біль — глухий, ниючий.

— Тихо… — прошепотів знайомий голос. — Не рухайся.

Сорча сиділа поруч, згорнувшись клубком на підлозі біля ліжка. Волосся розсипалося по плечах, очі були червоні від безсоння. Її губи затремтіли — і вона видихнула, ніби затримувала подих цілу вічність.

— Ти повернувся, — сказала вона. — Дурний, упертий, неймовірний… повернувся.

Він намагався всміхнутися, але сили вистачило лише на слабкий рух губ.

— Ти… жи-ва, — прошепотів він.

— Так, — кивнула вона. — І злюся. Дуже.

Він хотів засміятися, але лиш хекнув — і одразу скривився від болю.

Сорча нахилилася й обережно торкнулася його чола.

— Лихоманки нема, — сказала вона. — Це зараз головне.

         Едвард одужував повільно. Магія Сорчі відігнала смерть, але тілу потрібен був час.

У ці дні він багато мовчав. Дивився у вікно, слухав, як у дворі Секвоя сперечається з Персефонієм, як розмовляють між собою конюхи, іржуть коні.

Сорча була поруч завжди.

Одного вечора він узяв її за руку.

— Я бачив, — сказав тихо. — Коли майже пішов. Ти тримала мене не магією. Ти тримала мене собою.

Сорча не відповіла. Лише стиснула пальці.

      Про сина Нерея більше не говорили вголос. Він лишився жити, але був покараний. Матріархиня відправила його у місце, яке за наземними мірками можна назвати монастирем з дуже суворими правилами.

   Нерей відчував себе страшенно винним. Адже це він виховав такого сина, це він допустив. 

Гаявата поклала руку йому на плече.

— Ніхто не святий, — сказала вона. — Головне, що всі живі. Припини картати себе. Рухаймося вперед.

Раптом жінка скривилася й швидко вийшла на вулицю.

       Коли Едвард зміг вийти надвір, Сорча повела його до кам’яного кола. Камені були старі, відполіровані вітрами. Звідки тільки їх сюди притягли?

— Тут буде портал, — сказала вона. — Я не знаю, як зняти прокляття з мами, але знаю одне: я більше не розриватиму себе між світами. 

Едвард кивнув.

— Я кохаю тебе, моя прекрасна відьмо, — сказав він, дивлячись у безодню її очей.

— Я кохаю тебе, мій солодкий принце, — відповіла вона, ніжно цілуючи свого Цукорика.