Сила

     Світ звузився до цієї деталі — до темного руків'я, що стирчало з грудей Едварда, ніби чужий, жорстокий підпис під їхнім щастям.

— Едварде… — її голос зірвався.

Він хитнувся, але все ще стояв. Наче не вірив у те, що сталося, або ж просто відмовлявся падати. Пальці судомно стиснули повітря, коли він знову похитнувся.

— Ти… ціла? — прошепотів він.

Сорча підпливла ближче, притислася до нього, намагаючись підтримати. Хвіст на мілині слухався погано.

— Едварде, прошу… — сльози змішалися з солоною водою. — Почекай. Я зараз перетворюся і допоможу.

    Вона обхопила коханого, відчуваючи, як тепло залишає його тіло. Кров повільно стікала у море, і вода навколо них темніла, наче глибина наближалася, бажаючи їх проковтнути.

Біля берега почувся плескіт. Це син Нерея, захлинаючись, видирався на пісок. Він кашляв, хапав повітря, плювався кров’ю, хрипів. Але коли озирнувся — в його очах все ще горіла лють.

Тієї миті Сорча чітко усвідомила: якби вона могла, вона б убила його.

Едвард впав на коліна.

Сорча намагалася сконцентруватися, намагалася перетворитися, але нічого не виходило.

Її божевільний крик долинув до будинку.

    Почувши той страшний крик Гаявата одразу зрозуміла, що сталася біда. Ноги самі понесли її. Нерей біг слідом.

    Матері вистачило одної миті аби зрозуміти весь жах того, що відбувалося — це палало в очах її доньки: безсилля, страх... любов. Едвард стікав кров'ю, а Сорча не могла допомогти.

— Нерею! На берег його! — крикнула Гаявата й сама кинулася витягати доньку.

Спершу вона подумала, що Сорча зовсім не при тямі.

— Тільки не він. Не він… Я не можу. Я не зможу так, — хрипіла Сорча зірваним голосом. — Не можу. Не можу. Едварде. Едварде. Де моя сила? Тільки не так... Благаю. Я приймаю його дар. Я приймаю. Благаю...

Раптом дівчина замовкла, її тіло почало здригатися, звиватися, луска злітала на пісок. І за безкінечно довгу мить Сорча знову стала людиною і блискавично скочивши на ноги підбігла до Едварда. Коханий ще дихав. Навіть глянув на неї.

Те, що відбувалося далі, Гаявата і уявити собі не могла. Де тільки її донька взяла ці заклинання?!

Сорча нахилилася над Едвардом, простягаючи одну руку до його голови, а другу — до ніг. Напруження в руках було шалене. Волосся відьми заворушилося, зазміїлося навколо голови, очі загорілися жовто-синім вогнем.

— Кров до крові, крапля до краплі. Кров до крові, крапля до краплі. Кров до крові, крапля до краплі. Кличу, зову, закликаю, заклинаю. Землею, небом, вогнем, водою... зцілюю світлом, гою любов’ю. Кров до крові, крапля до краплі... 

    Не перестаючи читати закляття, вона вхопилася за руків’я і потягла вгору. Рана закривавила дужче. Сорча знову повторювала: кров до крові… Тоді поклала руки на рану. З її очей текли сльози, а з губ — молитви і закляття. Весь її Всесвіт сконцентрувався на диханні Едварда. Захриплим голосом вона майже шипіла. Сила слова проникала в кров, бігла під шкірою, зтягувала краї рани... 

— Сила в тобі, і ти в Силі, в ім’я любові, в ім’я світла. Цукорику, ти мусиш жити. Едварде, живи. Просто живи. Бо я тебе і з під землі дістану. Благаю, тільки живи. Ти в силі і Сила в тобі! 

І відьма знову молилася і заклинала. А коли рана затяглася повністю — попросила, щоб принесли щось, на чому Едварда можна перенести в дім.

— Батьку, якщо ти хочеш, щоб він жив, — Сорча кивнула на брата, який все ще кашляв біля скелі, — розберися з ним сам. Інакше я вирву його чорне серце.

     Добре, що в той час на фермі були конюхи. Вони зняли з петель двері і на тих дверях пораненого доправили в дім. Гаявата з Секвоєю взялися варити зілля для відновлення після крововтрати, Сорча лишилася дбати про Едварда. 

Коли двері зачинилися й у кімнаті вони залишилися лише вдвох, Сорча повільно сіла поруч із ліжком.

Едвард спав. Обличчя було неприродно блідим, губи майже втратили колір, але він дихав рівномірно. Вдих-видих... Сорча дивилася на це так уважно, ніби одним поглядом могла втримати його тут.

Потім обережно взяла його руку обома своїми й притиснула до чола.

— Ти дурень, Едварде… — прошепотіла вона. — Який же ти дурень…

Голос знову почав ламатися, просідати.

— Я ж навіть не встигла тобі сказати стільки всього... Ти ж завжди лізеш туди, куди не треба. І…

Сорча повільно провела пальцями по його долоні.

— Я сьогодні зрозуміла одну страшну річ… Якби ти помер… частина мене померла б разом із тобою.

Важка тиша відповіла їй потріскуванням вогню.

— Я не знаю, що правильно. Мені не можна так прив’язуватися. Це нерозумно і... боляче. І старшо.

Сорча всміхнулася крізь сльози.

— Але мені стало байдуже.

Вона нахилилася й легенько торкнулася губами його чола.

— Я не хочу бути сильною без тебе.

Пальці стиснули його руку трохи сильніше.

— Тому слухай уважно, бо вдруге повторювати не буду.

Вона зробила вдих.

— Живи. Тільки живи. Мені не треба подвигів, як в романах. І хай ми з тобою зовсім не ідеальна парочка...

Вона стерла потоки пекучих сліз і пригрозила:

— Якщо ти ще раз вирішиш померти через мене… я тебе справді дістану. І з-під землі. І з-за моря. І навіть якщо доведеться посваритися з усіма богами одразу.

Вона заплющила очі й притулилася щокою до його руки.

— А потім я тебе вилікую ще раз… і дуже довго кричатиму. І цілуватиму. Безкінечно цілуватиму твої красиві губи. 

І вже зовсім тихо додала:

— Я люблю тебе, Едварде. Тому, будь ласка… залишся.