Дорога вивела їх до невеличкого приморського містечка з лабіринтом вимощених бруківкою вулиць. Тут були справжні крамниці зі скляними вітринами, перукарня і ательє з пошиття одягу. Але найбільше мандрівників вабив запах свіжого хліба, що линув з пекарні, над дверима якої красувалася дерев’яна вивіска у вигляді рогалика. Едвард і Персефоній прив’язали коней і поспішили до пекарні. Разом з ними в двері ускочив довготелесий підліток.
Всередині зібралася невелика черга. Мандрівники в ній були четвертими.
Минуло трохи часу, і ось уже заповітна мить істини. Пекар саме викладав на прилавок нову порцію ще гарячих булок.
— Два буханці свіжого хліба, будь ласка, — сказав Едвард, поклавши на стійку кілька мідяків.
— Чекайте хвилинку, обітру руки від борошна, — відповів пекар, усміхаючись.
Тим часом двері пекарні знову відчинилися, і за мить перед Едвардом просунулася стара жінка, високий голос якої відразу заповнив увесь простір.
— Я без черги! — пронеслося її скрипучим тембром. — Не можу чекати! Відпустіть мені першій!
Едвард і Персефоній обмінялися поглядами. Пекар похитав головою і спробував заспокоїти жінку.
— Пані, будь ласка, всі чекають своєї черги…
— Мені не важливо! — скрипнула бабця, витягнувши зі сумки старий гаманець. — Я мушу йти, не можу стояти!
Персі зробив крок уперед:
— Але ж всі стоять у черзі, — промовив він спокійно.
Стара жінка забурчала щось собі під ніс.
А до Едварда раптом підскочив той довготелесий підліток, що зайшов з ними разом.
— Не варто сперечатися з цією бабцею, — прошепотів він, — вона справжня відьма.
— Відьма? — перепитав Едвард. — Вона швидше нагадує торнадо, — сказав він, усміхаючись, але все ж попросив: — Персі, пропусти літню пані.
Жінка купила кілька хлібин, великий рогалик з яблучним повидлом і так само швидко зникла.
Вийшовши на вулицю, друзі відчули, як на голову падають холодні краплі — починався дощ. Перечекати негоду вони вирішили під тим накриттям, де прив’язали своїх коней. Персі згадав, що бачив там довгу дерев’яну лавку.
— Калласе, не поспішай, — почули вони вже знайомий скрипучий голос. А тоді побачили, що на лавці сидить та сама бабця з пекарні. Більше того, це виявилася та сама бабця, з якою вони, та ще два мандрівники, ховалися від дощу під скельним навісом. Цього чорного птаха Едвард дуже добре запам’ятав.
Крук подивився на них чорними блискучими очима і нетерпляче затріпотів крильми, чекаючи чергового горішка, які бабця діставала з невеличкої торбинки.
— Ааа… це ви… — проскрипіла вона, давши одного горішка крукові, а другого поклавши собі в рот. Прожувавши, бабця тицьнула на Персефонія пальцем: — Бач, як ллє. Це русалка твоя плаче. Поспішив би ти до неї.
Персі з Едвардом здивовано переглянулися.
— Пані, ви щось плутаєте, це я шукаю свою русалку. Ви мені про неї минулої нашої зустрічі говорили. Що “русалка ось-ось пірне на дно”. — намагався внести ясність Едвард.
— Та я тебе вперше бачу! — сказала бабця раптом, розсердившись. — А от йому… — вона знову тицьнула пальцем на Персефонія, — мій Каллас передає, що русалка чекає. І кохана ближче, ніж він думає.
— А мені, мені якесь повідомлення є? — не втримався Едвард, хоча знав, як це все безглуздо виглядає.
Бабця оцінююче окинула його очима, поплямкала губами і видала: — Ні.
— А спитати його можете?
Едвард чомусь був твердо переконаний, що ця бабця на їхньому шляху не просто так з’явилася... і може дати підказку.
Жінка знову тицьнула ворону горішок і собі закинула одного до рота.
— Кхе… кхе… — раптом скривилася вона. — Ой, якийсь горіх прілий попався. Чи є у вас, хлопці, чим запити? — хитро глянула на Едварда бабця.
— Хіба ось вино, — сказав мандрівний принц.
— Та підходить. Давай.
Він простягнув бабі пляшку.
Літня пані вправно висмикнула корок і жадібно приклалася до горлечка. А випивши до дна, прорекла:
— Ну раз пригостив, то я і тобі розкажу. Подивись моєму птаху в очі.
Едвард так і зробив. Тоді бабця дала круку горішка і спитала:
— А що ти, Калласе, оцьому принцу скажеш?
Тоді нагнулася до птаха, ніби він і справді мав їй нашептати щось.
— Ну, спитав… то слухай. Каже Каллас, що твоя дівчина вийшла з моря і ходить між кіньми та бджолами. А щоб знайти її… Нагнися, я тобі на вушко нашепчу.
Едвард нагнувся, і баба прошепотіла йому дивну інструкцію, суворо заборонивши її комусь переказувати. А тоді вона вхопила Едварда за вуха, підтягла його обличчя до свого і смачно цмакнула в губи.
— Тебе, котику, не цілуватиму. — підморгнула вона Перефонію, — Ти не в моєму смаку. Не ображайся.
Дощ досить швидко закінчився. Бабця взяла клітку з птахом, торбину з речами і оглянулася:
— Ну, бувайте, хлопці. Я додому, а вам щасливої дороги. Цукорику, нікому не розкривай моїх слів, а то зіб’єтеся зі сліду.
Лишивши застереження, бабуся пішла у своїх справах.
— Може, вона і вигадувала, — сказав Персі задумливо, — але чи помітив ти, що вона тебе принцем назвала, а тоді ще й Цукориком? Бабця, видно, таки не проста.
Едвард теж на це звернув увагу. Літня пані жодним чином не могла знати ні про те, що він принц, ні про те, як називає його Сорча.
— Точно не проста. Непроста, — повторив він.
Персі глянув на друга і з серйозним видом сказав:
— Я хочу тебе запитати…
Едвард подумав, що Персефонію не терпиться довідатися про нашіптування загадкової бабці.
— Спробуй, — сказав він.
Персефоній мав такий вигляд, ніби дуже хвилюється. Нарешті він озвучив своє питання:
— То як, баба гарно цілується?
— Ну ти й гад… — гаркнув на нього принц, перш ніж розреготатися на пару з приятелем.