Між сушею і морем

     Хільда запросила Сорчу в дуже цікаве місце. Під її палацом знаходилося неймовірне джерело тепла. Матріархиня називала його «дихання землі». Вода тут була спокійна, тепла, наповнена м’яким світлом кристалів.

— Тепер розкажи мені про свою матір, — сказала матріархиня. — І про життя на землі. Я хочу почути це від тебе.

Сорча вагалася лише мить. А потім почала говорити.

     Вона розповідала про Мілену, яка стала Гаяватою. Про зелені велетні пралісів, дим вогнищ, про життя серед людей, де їй, як і матері, доводилося весь час ховати частину себе. Про магію... і про страх бути викритою, зрадженою, знищеною. Вона не вдавалася в подробиці, та Хільда й без того бачила досить чіткі картинки.

Матріархиня слухала мовчки. Її погляд час від часу втрачав фокус, ніби вона дивилася не на Сорчу, а крізь неї — кудись глибше.

— У мене було видіння, — промовила Хільда, коли Сорча замовкла. — Тебе кликав якийсь молодий чоловік. Він шукає тебе.

— Це Едвард, — тихо сказала Сорча.

— Я бачу між вами зв’язок, — мовила Хільда, а тоді запитала: — Чому він там, а ти — тут?

Сорча опустила очі.

— Бо я злякалася, — зізналася вона після паузи. — Злякалася бути з ним. Злякалася знову втрачати. І втекла.

Вона розповіла, що колись уже віддавала своє серце... То був молодий коваль із передмістя — простий, уважний, сильний... Він клявся в коханні, говорив про спільне майбутнє… аж доки не побачив луску і рани на її ногах.

— Він не просто відмовився від мене, — сказала Сорча. — Назвав чудовиськом і пригрозив, якщо хоч раз потраплю йому на очі — він здасть мене владі.

Хільда уважно дивилася на правнучку.

— Розкажи мені про ці рани. І про луску. Коли вони з’являються?

— Найчастіше — коли я використовую магію, — відповіла Сорча. — Але буває інакше. Іноді луска проступає від сильних емоцій. Уперше це сталося… — голос її здригнувся, — коли страчували мою матір. Тоді я дізналася, що напівкровка. Мені розповіла мамина подруга Ора.

Вона замовкла. Сорчі раптом здалося, що розчинена в теплій воді тиша почала гуснути, забирати кисень.

Хільда підпливла ближче. В її погляді не було ані жалю, ані зневаги — лише глибоке розуміння.

— Я одразу побачила, що ти незвичайна, — мовила вона. — І справа не у твоїй суходольній магії. В тобі проявився давній дар наших найстаріших предків.

Матріархиня говорила повільно, зважуючи кожне слово.

— Підозрюю, що в роду твоєї матері теж був хтось із нашого народу. В тобі прокинулися древні гени — тих, хто міг за власною волею жити і на суші, і в морі. Вони не належать жодному зі світів. Вони — посередині.

Хільда торкнулася Сорчиного плеча.

— Сорче, ти можеш перетворюватися на русалку, коли захочеш. І знову ставати людиною. Тобі не потрібна для цього моя магія матріархині. Твій дар не потребує благословінь і дозволів.

Вона нахилилася ближче.

— Але мусиш відпустити страх. Ти не напівкровка, а диво. 

Сорча затамувала подих.

— Прийми свою морську частину, — м’яко сказала Хільда. — Лише примиривши в собі сушу і море, ти станеш цілісною. І тоді біль відступить. Це не прокляття, а дар. Стань нарешті цілісною. Ти в Силі і Сила в тобі.

Сорча мовчала, але вперше за довгий час відчула не роздвоєність — а можливість бути собою.