Нерей і Сорча в морі

     Три дні минуло і Нерей мусив повертатися в море.  Але лише для того, щоб швидко владнати всі справи, познайомити Сорчу з матріархинею Хільдою і так само швидко повернутися назад.

Гаявата провела їх до самої води. Відганяючи будь-які сумніви, вона поблагословила їх і пообіцяла чекати.

   Навчений досвідом, Нерей порекомендував подбати про якийсь підходящий одяг. Для зручності Сорча одягла спідницю, а груди прикрила спеціально пошитим матір’ю виробом, який Гаявата назвала «бюстиком». Він виявився напрочуд м’яким і не сковував рухів. Коли вона перетвориться, їй буде зручно. Спідницю планувалося зняти, щойно утвориться хвіст.

     От тільки Сорча побоювалася, що хвіст так і не з’явиться. Адже вона — напівкровка. Її ноги ще жодного разу не перетворювалися повністю, лише наростала луска, та й та не трималася. До того ж луска у неї чомусь з’являлася поза водою — тоді, коли вона користувалася потужною магією.

    Батько заспокоював її. Навіть розповів, що в морі вже жили діти-напівкровки. Та й бувало, що русалка чи тритон приводили в море собі пару з суші, і все у них виходило. Іноді потрібен був час, але все виходило як треба. В крайньому разі можна звернутися до матріархині свого роду. Нерей сказав, що головне — розслабитися і слухати голос солоної води. Це буде не просто звук — це буде поклик, який відгукнеться в усьому тілі.

Батько стояв поруч, говорив спокійно, впевнено, підбадьорюючи доньку.

— Слухай не вухами, — навчав він. — Слухай тілом, серцем. Дозволь морю упізнати тебе.

Сорча вдихнула. Запах солі й водоростей наповнив легені. Вона зробила крок у воду — і ще один...

Хвилі обійняли її ноги, по всьому тілу побіг легкий, лоскітливий струм, за яким прийшов біль. Знайомий, гострий, але вже не такий лякаючий. Він накотив і швидко почав відступати. Сорча відчула, як шкіра на ногах ніби тягнеться, змінюється, як по ній пробігає холодок.

    Все сталося неочікувано швидко, так що вона не втрималася й упала у воду. Її ноги більше не були ногами — замість них по воді вдарив сильний, гнучкий і чутливий хвіст. Сорча відчула неймовірну легкість. Вона витягла з води непотрібну тепер спідницю, викрутила і помахала нею до берега.

— Мамо, дивися — це справжній хвіст! — радісно гукнула вона і кинула мокру одіж на пісок.

У Гаявати серце сповнилося щастям — Сорча знову назвала її мамою.

— Бачу, доню, — відповіла шаманка й подивилася на гордий вираз Нереєвого обличчя.

— Ми скоро повернемося, — запевнив він Гаявату, додавши самими губами: «Я тебе кохаю».

Наступної миті батько з донькою пірнули.

      Страху не було. Лише легкий сум — залишати матір на березі. Та водночас у грудях розгоралася передчуття чогось чарівного, дивовижного. Море визнало її як свою.

Раптом дівчина чітко усвідомила, що тепер дихає інакше. Вона так хвилювалася за хвіст, що навіть не помітила: між ребрами у неї з’явилися зябра.

На глибині Сорча якось здитиніла, на неї найшла незвична легка веселість. Вона то виписувала у воді викрутаси, то зависала над якоюсь черговою цікавинкою.

     Коли вони пропливали повз оброслі яскравими коралами рифи, де снували лякливі зграйки кольорових рибок і кілька повільних, майже прозорих медуз, вона попросила трохи часу, аби намилуватися тією живністю. А потім зірвалася з місця, побачивши величезну морську черепаху. Тварина зовсім не злякалася дивної русалки, лиш глянула на Сорчу темним, серйозним оком і попливла у своїх справах.

А потім вони дісталися западини.

За нею Сорча побачила справжнє підводне місто.

Безліч будівель обтічних форм, ніби виточених самими хвилями. Плавні вигини стін, спіралі веж, півсфери дахів і арки, схожі на гігантські ребра китів. Біло-зелені споруди мали своєрідну оздобу — блискучі вкраплення, що мерехтіли в тьмяно-блакитному світлі глибин, ніби зорі, заховані під водою. Росли там і своєрідні дерева. Згодом, вже зблизька, вона роздивилася, що то насправді спеціальні стовпи зі шпаринками, в яких росли лапаті синьо-зелені водорості. Ці стовпи «висаджували» довкола багатих маєтків, аби створити приватність. А біля одного з розкішних будинків навіть був справжній підводний сад.

Сорча завмерла, відчуваючи, як серце калатає від захвату.

— Це… твій дім? — запитала вона, все ще намагаючись звикнути до того, як звучить її голос під водою.

Батько кивнув. Було видно, яким зібраним і серйозним він раптом став. На нього чекала нелегка справа.