Вона думає про Цукорика

— Я вас бачила, — сказала Сорча.

Гаявата глянула на доньку, не одразу відповідаючи. Її погляд був спокійний, уважний, без тіні провини — і це чомусь дратувало ще більше.

— Вас тільки сліпий не побачив би, — не вгамовувалася Сорча. — І куди ви пішли — теж. Чим ви тільки думали?..

Шаманка усміхнулася — тією самою усмішкою, яку Сорча пам’ятала з дитинства: теплою, але з прихованою силою.

— Як ти можеш? — різко кинула донька. — Після того, як він тебе покинув?!

— Він мене не кидав, — тихо сказала Гаявата. — Ми заплуталися і загубилися. Це різні речі.

Сорча відвела погляд, стиснувши кулаки.

— Це не виправдання.

— Можливо, — погодилася мати. — Але ми й так втратили надто багато часу. Роки. Життя. Я більше не збираюся гаяти його даремно.

Сорча знову глянула на неї — різко, недовірливо.

— То що тепер? Ви… разом?

Гаявата кивнула.

— Нерей залишається на суші. З нами.

Ці слова розізлили Сорчу.

— Це погана ідея, — випалила вона. — Дуже погана!

Дівчину накрило раптово й міцно: ревнощі, злість, образа — усе разом. Вона щойно знайшла матір. Ледь встигла прийняти батька. А тепер вони разом, а вона знову… ніби осторонь.

— Ти не розумієш, — сказала вона хрипло. — Я тільки-но перестала бути самою. А тепер ви — пара. А я хто?

— Ти — моя донька, — твердо відповіла Гаявата. — І його теж.

— Це не те саме! — вибухнула Сорча. — Ви маєте одне одного. А я… Я вже не маленька!

Вона замовкла, бо в думки, як на зло, знову вліз Цукорик. Його усмішка. Його голос. Те, як він дивився на неї, ніби вона була для нього цілим світом. Сорча так за ним скучила...

— Я злюся, бо сумую, — зізналася вона тихіше. — Бо він не виходить з моєї голови. Бо я не знаю, як там Персефоній. І ще… — вона гірко всміхнулася, — бо я була боягузкою.

    Гаявата уважно слухала, не перебиваючи. А Сорча розповідала про своє життя без неї, про принца Едварда — про те, як викрала його, бо хотіла помститися королю за неї; як згодом дізналася, яким Едвард є насправді, і як вони разом боролися з Морлоком. Розповіла про метаморфів, про Персефонія, про прекрасну й самозакохану Ліліандру, яку королева Елеонора нав'язує Едварду…

— Я втекла, — продовжила Сорча. — І тепер думаю: а що, якби я залишилася? Що, якби я не злякалася? Може, все було б інакше.

Вона замовкла. Стояла геть повісивши носа.

Гаявата підійшла ближче й обережно поклала руку їй на плече.

— Ти не боягузка, — сказала матір. — Ти емоційна й ранима. І маєш право злитися, ревнувати, сумніватися. Але пам’ятай: ти не одна. Навіть коли тобі так здається. І ти достойна щастя. Достойна любові і кохання. Я так пишаюся тобою, доню.

Сорча не відповіла. Вона лише глибоко вдихнула й дозволила матері себе обійняти — вперше за дванадцять років.