Тритон і шаманка Гаявата

    Право ступити на сушу Нерей виборював не проханнями. Він з’явився до матріархині, мов найлютіший шторм. Не схилив голови, говорив різко, без шанобливих прикрас. Його хвіст бив воду так, що слуги відступали, не сміючи втрутитися. А у волоссі розлюченого тритона спалахували електричні розряди.

    Він вимагав, погрожував, наказував. Говорив, що якщо матріархиня не дасть йому дозволу, він піде без нього. І плювати на всі наслідки і кари.

Лють у ньому була давня, вистраждана…

Матріархиня слухала довго. Її нерухоме обличчя лишалося кам’яним. Але всередині, під незворушним панцирем вічноспокійної маски, запульсував слизький страх. Нерей вже не був легковірним, легкокерованим юнаком... Зрештою матріархиня підняла руку.

— Іди, — сказала вона. — Пам’ятай: ти тритон глибин. Не людина суші. Маєш три дні. Але був би у мене вибір — не дала б жодного дня. Шукай що хочеш. Та повернися вчасно, як належить по кону.

Так Нерей отримав дозвіл.

     Він вийшов на берег уночі, коли море спало, а місяць був гострим, мов лезо. Вода відпустила його неохоче, стікаючи з тіла солоними доріжками, здираючи за собою сріблясту луску. Ноги — незвичні, важкі — боліли. В грудях пекло від повітря. Він провів пальцями по ребрах — шкіра була рівною, жабра закрилися і заросли безслідно. Знайомі відчуття, а все ж важко. Можливо, вже й через вік. Аби оговтатись, він на кілька хвилин сів на мокрий пісок. Одразу ж пригадавши, як це неприємно, коли він налипає між сідницями. Але миттю забув про ту прикрість, коли побачив вогонь на пагорбі. Звідтам долітав дивний звук.

Він знайшов її біля вогнища. Мілена сиділа на колінах, перед нею стояла чаша з травами. У неї був дивний музичний інструмент, вона била по ньому рукою. Чорне волосся спадало на плечі, в очах виблискувало полум’я. Мілена була старшою, ніж у його спогадах. І водночас — тією самою.

— Мілено, — погукав він.

Вона здригнулася. Повільно підвела голову.

— Мене так більше не звуть, — відповіла шаманка. Голос її був глибоким, спокійним. — Хто ти? Привид?

Він засміявся — різко, без радості.

— Ти справді не впізнаєш? — лють піднімалася знову. — Ти клялася мені. До віку. А потім обрала іншого.

Він підійшов ближче. Вогнище спалахнуло яскравіше, ніби відчувало загрозу.

— Через тебе я живу з жінкою, яку не кохаю. Через тебе я дивлюся на сина, а думаю лише про втрату. Через тебе не можу знайти спокою.

Гаявата підвелася. Не відступила. Дивилася оцінююче. Бачила, що змужнів, подорослішав.

— В чому я зрадила? — нарешті спитала вона спокійним, упевненим голосом.

У грудях тритона клекотіла лють.

— Ти обрала іншого.

— Кого? — запитала вона. — Кого я обрала?

Нерея аж пересмикнуло. 

— Я прийшов тоді знову умовляти тебе піти зі мною в море, — сказав він. — Я прийшов по відповідь, а побачив тебе з якимсь чоловіком.

Гаявата дивилася на нього, як на божевільного.

— І з чого ж ти взяв, що я з ним маю щось спільне? — запитала вона, відчуваючи як тремтять руки. — Повинні ж бути якісь підстави.

Нерей гнівно блиснув очима.

— Ти сміялася, — кинув він. — Ти сиділа біля вогню разом з ним, а він тримав тебе за руку. І тоді я зрозумів, що це правда.

Вона мовчала кілька ударів серця. Вогонь потріскував, ніч стягувалася довкола них щільним кільцем темряви.

— Зрозумів, що то була правда? — нарешті запитала Гаявата. — Отже, логічно, що цю правду тобі хтось розповів. Хто і що тобі сказав?

Нерей завмер. Раптово він злякався, що дійсно був настільки сліпий і дурний. Але вперто продовжував гнути свою лінію.

— Мене попередила старша сестра, яка бачила, як ти цілувалася з якимсь чоловіком, — прошипів він. — А потім я побачив вас біля вогнища і повернувся в море. Згодом я благав матріархиню відпустити мене до тебе на сушу, аби все прояснити. А вона сказала, що ти втекла з тим чоловіком. І що мені нема чого робити більше на суші... Але я все ж відпросився знову. І прийшов до твого дому. Альба, твоя мати, підтвердила, що ти втекла.

— Оце й усе? Цього виявилося достатньо? — її голос уперше здригнувся, а тоді почав набирати гучності: — Ти не запитав мене! Втік, ховаючись за вигадками своїх родичок! Хіба ж не ти ховався в морі, коли я відмовилася жити під водою?!

Він ступив назад, ніби земля під ногами стала крихкою.

— Ти могла пояснити.

— А ти слухав би? Я пояснювала, що не можу покинути матір. Що я єдина її рідна людина. А ти чув лиш те, що хотів!

Нерей затупцював туди-сюди.

— Я вважав, що ти вперто хочеш витягнути мене на сушу, — глухо мовив він. — А тоді мене запевнили, що ти зрадила. І я побачив вас разом. Ти ж сиділа з ним поряд, як закохана! Мілено…

— Нема Мілени! — крикнула вона, — Тепер я Гаявата! Мілена згоріла в полум’ї. Вона мертва. Йди геть! Чуєш? Йди геть! У своє трикляте море. Там твоє місце. Забирай свої бісові звинувачення і пензлюй звідсіль! Йди до своєї дружини! Котися під три чорти! — її крик зірвався на плач. А плач перейшов у виття. Жінку роздирало бажання розтерзати тупоголового тритона... або обійняти. 

Коли Гаявата протерла очі від сліз, вона помітила, що морський бовдур усміхається.

Він підійшов до неї впритул.

— Ти так на мене кричиш, наче тобі боляче. А якщо боляче… То я тобі не байдужий. — виклав раптово зроблені висновки Нерей.

Та недовго тритон тішився своєю глибокою логічністю. Вона накинулася на нього і періщила кулаками по чому попало. Била нещадно. Гарчала. Вчепилася йому у волосся. 

— Та що ж тут таке?! — з темряви пролунали одночасно два голоси, і у відсвітах вогнища з’явилися дві фігури в світлих нічних сорочках.

Бійка припинилася, щойно забіяки їх побачили.

Сорча скрикнула і впустила зброю. А Секвоя геть нічого вже не розуміла.