Море вже близько

      Після того випадку вони стали уважнішими. Зупинялися рідше, ночували або в лісі, або в селах, де можна було загубитися серед людей, обирали місце для вогнища, щоб світло не било здалеку, спали так, щоб у будь-яку мить можна було схопитися за меч.

      Обоє училися швидко. Едвард з кожним днем усе менше був манірним принцом, усе більше — серйозним чоловіком у дорозі, а Персефонієва дивакуватість олюднилася.

       Десь ближче до приморських земель, коли друзі вже вдруге перетинали ту саму річку, бо збилися зі шляху, їх застала злива. Така, що небо ніби розірвалося. Вони сховалися під скельним навісом разом із двома мандрівними торговцями й старою жінкою з кліткою, в якій сидів великий, чорний птах.

— До моря йдете? — спитала вона раптом, ні до кого конкретно не звертаючись.

Едвард напружився, але Персефоній спокійно відповів:

— Ага. Йдемо.

— Русалка ось-ось пірне на дно, — сказала жінка. — А чи захоче повернутися?

Птах у клітці каркнув, блиснув чорним оком і Едвардові чомусь стало моторошно.

     Тієї ночі, коли дощ ущух і торговці пішли далі, вони залишилися під навісом удвох. Вогню не розпалювали. Слухали, як вода стікає камінням, як десь далеко ще гримить грім.

— Коли ми її знайдемо… — почав Едвард і замовк.

— Ти боїшся, що вона не зрадіє? — тихо запитав Персефоній.

Едвард не відповів, лише важко зітхнув.

— Дощова ніч — не найкращий час для серйозних думок, — сказав Персі. — Не піддавайся страхам. Страх часто робить нас ворогами самим собі. Сорча тебе кохає. Інакше б не втекла так швидко. Або хоча б спершу начистила писок гордячці Ліліорі.

Едвард усміхнувся в темряві. Гірко, але вже без відчаю. Сорча — вона така.

    Дорога тягнулася ще довго. Мінялися краєвиди, ставало дедалі тепліше, і в повітрі, здавалося, з’явився ледь вловимий запах солі. Поки що слабкий, майже примарний. Але обидва знали — вони рухаються правильно.

    Десь там, попереду, було море. Десь там — Сорча. Едвард знав: його зачароване серце обов’язково знайде дорогу до неї.