Дорога до моря була далекою. Сорча не просто втекла — вона подалася чим подалі, так, щоб за нею не йшли. І все ж Едвард ішов. Точніше їхав, удвох з Персефонієм. Переодягнувшись у менш помітний одяг.
Дорога розтягувалася. Фермерські й селянські поля змінилися лісом, ліс — болотом з роями всілякої кровосисної комашні, болото — кам’янистим перевалом, де просто кишіло улюбленими ящірками Персефонія... А тоді знову був густий ліс, кілька чималих сіл і вже засіяні озиминою поля за ними.
Персефоній виявився не таким, як Едвард вважав раніше. Він був надійним, одночасно спокійним і веселим. Все його цікавило, все подобалося, він легко знаходив спільну мову з людьми. І вмів підбадьорити.
— Ти дійсно схожий на людину, — якось мовив Едвард, коли вони ночували біля старого млина.
— А ти вже не схожий на принца, — спокійно відповів Персі, підкладаючи гілля у вогонь. — Тепер, коли ми обмінялися компліментами, можеш сказати те, що крутиться тобі на язиці, як не весь наш шлях, то половину точно.
Едвард хмикнув, але все ж запитав:
— Ти знав, що я піду?
— Я знав, що ти не зможеш не піти, — відповів Персефоній.
І з тих вечірніх посиденьок біля вогнища між ними щось зрушилося.
Вони стали більше розмовляти. Не про Сорчу, а про речі навколо. Про те, що світ не ділиться на чорне й біле. Про страхи, які ховають під гордістю. Про свободу, яка завжди має ціну. Про значення статусу й імені. Про подорожі й відкриття.
Едвард нарешті скинув пута ролі престолонаслідника і дозволив собі бути звичайним чоловіком у мандрах, який втомлюється, помиляється, злиться. Він ніби скинув з себе оціпеніння.
А Персефоній… ну, він був Персефонієм. Він задоволено відзначав зміни в принцовій поведінці, озвучуючи власні спостереження у стилі: «ти нарешті висмикнув з дупи кляту коцюбу і ожив».
На ювілейну двадцяту ніч їх спіткала справжня пригода.
Вони зупинилися в заїжджому дворі, який більше нагадував бандитське лігво, ніж прихисток. Беручи до уваги, що там всього було занадто. Занадто привітний господар. Занадто пильні погляди кухаря. Занадто озброєні гості у залі.
— Ми тут не ночуємо, — прошепотів Персі, вже коли вони піднялися сходами.
— Пізно, — відповів Едвард, — я вже оплатив номер на двох і дві ванни з гарячою водою. Гаряча вода, виявляється, не дешева річ.
— До чого така розкіш?! — не стримався Персі.
— Невже ти думав, що ми митимемось в одній ванні?
Веселун Персі чомусь не засміявся. А навпаки зробився дуже зосередженим.
— Я не про те... Тепер вони точно знають, що у нас є грошенята. Принаймні в одного з нас, — і на цих словах він красномовно глянув на гаманець на поясі принца.
Першою неприємною несподіванкою виявилося те, що їм принесли не ванни, а просто чималі тазики. Едвардові фантазії в стилі «поніжитися в теплій водичці» розтанули як мильна піна в порції крутого окропу. Хоча Персефонію все сподобалося. Він налив на підлозі солідну калюжу й навідріз відмовився її витирати. Сказав: «Вранці хтось обов’язково прибере. А я надто стомлений».
Друга неприємна несподіванка — вночі прийшли троє несподіваних візитерів. Тихо. Професійно.
Едвард не був безпорадним — але й не був готовий до бійки в темряві. Від удару ножем його врятувало те, що Персефоній рухався швидше, ніж очікували нападники. Другий невідомий підсковзнувся на налитій Персі калюжі. Третій устиг прошепотіти:
— Гімно діло… — перш ніж Едвард вгатив йому піддих, випхав з кімнати і спустив зі східців.
На цьому сюрпризи завершилися.
Вранці вони виїхали мовчки, не озираючись на заїжджий двір.
— Хочеш? — запитав Персі, коли вони вже солідно від’їхали.
— Що це? — Едвард здивовано глянув на величезну хлібину і товстелезну ковбасу з рубаного м’яса в руках товариша. — Звідки це?
— Взяв, як компенсацію за безсонну ніч, — пояснив Персефоній. — Дай ножа, я зроблю нам бутерброди, — додав він, задоволено усміхаючись.
Едвард одразу зрозумів, що Персі пограбував кухню. І, всупереч власній серйозності, розсміявся. Та так сміявся, що аж до сліз.
— Уявляю, що скажуть мої батьки, якщо нас повісять за крадіжку ковбаси, — мовив він, коли нарешті перевів подих.
— Якщо нас повісять, — безтурботно відповів Персефоній, вправно нарізаючи ковбасу, — то точно не за це. А от померти голодними… було б прикро.
Вони їли просто на ходу. Хліб був ще теплий, добре випечений, а ковбаса — гостра, з перцем і часником, така, що аж крутило в носі. Обох накрила дивна, трохи дурнувата радість.