Гаявата, вогонь і Альба

        Вогонь уже підступав. Гарячий дим забивав легені, засліплював. Мотузки врізалися в зап’ястки, деревина під ногами тріщала. В ту мить вона точно знала, що це кінець.

    Відьма не молилася. Лише думала про свою Сорчу. Сподівалася, що Ора відвела доньку в безпечне місце.

    Коли спалахнула сукня — Мілена не витримала й закричала. Відчувала як горить її волосся, руки.

     І коли біль майже розчинив у ній усе людське, її різко висмикнуло в невагомість. Вогонь зник. Вона пролетіла крізь холодну порожнечу й упала на дерев’яну підлогу. А тоді почула хрипкий, тремтячий шепіт над самісіньким вухом:

— Я відчула… відчула і призвала тебе. Я прокричала, провила до тебе місток.

Крізь нестерпний біль Мілена упізнала матір. Альба стояла навколішки біля неї. Її руки тремтіли, але очі палали — не слабше за той вогонь, з якого вона щойно вирвала доньку.

Альба відчула, що з нею сталося щось жахливе. Відчула… і смикнула її до себе, не думаючи про наслідки. Просто сюди — на цей берег, у цей дім.

Тіло Мілени було знівечене. Опіки вкривали груди, плечі, спину, руки. Місцями шкіра зійшла зовсім, місцями почорніла й потріскалася. Волосся погоріло, а те, що лишилося, сплавилося в жмутки. Дихання виходило зі свистом.

     Альба не плакала. Вона знала: сльози — це розкіш, на яку не варто витрачати сил. Простягла долоні над обпеченим тілом і почала шепотіти закляття. Кожне слово давалося важко, кожен звук забирав частку її власного життя. Кашляла, зупинялася, часом спльовувала на ганчірку кров — і знову шепотіла. Поступово рани почали загоюватися.

Так вони прожили кілька днів — у напівмаренні, між болем і смертю. Мати годувала її з ложки, міняла пов’язки, знову й знову накладала чари. Вона перелила в доньку не лише останні магічні сили, а вилила в неї саме своє життя. Мілена почала одужувати. Але тепер вони помінялися місцями — настала черга доньки доглядати матір, яка вже ось-ось мала відійти у засвіти.

— Ти житимеш, моя доню. Житимеш тут. Ой, доню… — зі сльозами на очах важко зітхнула вона. — Не хотіла я тобі такої долі. Ти була моєю єдиною радістю всі ці роки, навіть після того, як утекла. Вибач, що була нестриманою і лютувала через твого Нерея. Шкода, що у вас нічого не вийшло.

— Я б не сказала, що нічого. У мене є донька. Сорча. — зізналася Мілена.

Альба не здивувалася.

— Донька… А я не відчула. Хоча мені часом снилася чорнява дівчинка... Але я думала, що то ти. Сорча... Що означає її ім’я?

— Воно означає «світла», «ясна». І я маю повернутися й забрати її.

З очей Альби знову побігли сльози.

— Не зможеш. Не зможеш, доню, звідси піти. Нікуди не зможеш. Тепер, коли моя смерть прийшла мене звільнити, ти залишишся тут. Прокляття твоєї бабусі в силі. Воно тримало мене, а тепер — і тебе триматиме.

Мілена мов скам’яніла. Слухала, майже не дихаючи.

— Твоя бабуся, якої ти ніколи не бачила, покарала мене за таємний шлюб із придворним кравцем і заслала сюди. Ми приїхали разом із ним. Побудували цей дім і стали жити. Я думала, що це не так і страшно. Я ж була з милим… Але твій батько помер. Добре хоч встиг тебе побачити. Перед моїми очима минуле ожило — я бачу його обличчя. Тепер минуле реальніше за сьогодення. Він кличе мене. Я скоро піду.

Мілена не могла второпати, що каже матір. Може, вона марить? Що означають її слова?

Альба говорила тихо.

— Видно в нас на роду написано, що кохання приносить лиш біль. І я отак прожила... А тепер ти.

Зараз Альба дуже жалкувала, що так не розповіла доньці про прокляття раніше.

— Мілено, твій батько кличе. Прости мене, доню. Пробач. А я заберу твій біль із собою, заберу твої рани…

Біле мов сніг волосся, яким Альба завжди пишалася, зазміїлося востаннє, коли вона стисла доньчину правицю. І тримала, аж поки не знесилилася до краю, зітхнула й померла.

— Мамо, мамо! — гукала її Мілена, заливаючись гіркими сльозами. А тоді світ закрутився перед очима, світло згасло і вона втратила свідомість.

Прокинулася вона аж наступного ранку — поряд із холодним тілом матері, яку не бачила стільки років. Прекрасне обличчя Альби тепер стало майже таким само білим, як і її волосся. А на шиї і руках проступили червоні сліди опіків.

Мілена подивилася на свої руки — опіки загоїлися, залишивши лише тонкі, світлі, малопомітні сліди. Болю в тілі не було. Матір зцілила її, ціною власного життя.