Матір

     Сорча зробила несвідомий крок — і завмерла.

Жінка біля порогу була чужою… і водночас нестерпно знайомою.

Мозок гарячково шукав пояснення: випадкова подібність, гра світла, марення після переходу через портал… Будь-що.

Хто завгодно — тільки не вона.
Тільки не та, яку Сорча стільки оплакувала.
Не та, яка снилася їй охоплена полум’ям.
Не та, частку попелу якої вони з опікункою Орою крадькома збирали в хустку, аби провести хоч якусь подобу поховання — розвіявши в Відьомському лісі.

— …ні, — видихнула Сорча ледь чутно. — Ні. Це не ти.

Гаявата не могла змусити себе поворухнутися. Просто стояла й дивилася доньці у вічі.

— Ти мертва, — Сорча заговорила гучніше, різкіше, мовби намагалася тими словами звільнитися від мари. — Я бачила твій кінець… оплакувала тебе дванадцять років…

Вона захлинулася, ковтаючи повітря. Слова губилися, мов пісок в траві. Емоції роздирали. В грудях бушував шторм з люті від обману, гіркоти і… полегшення — подібного до радості, яку вона тепер не бажала б визнати навіть перед собою.

     Секвоя стояла збоку, розгублена, відчуваючи, яка сила напруги, який біль натягнуті між цими двома жінками, мов струна, що загрожує порватися. Вона знала, що краще піти. Що це не її справа.
Підхопивши відро з виловом, вона мовчки поспішила в дім, залишаючи їх наодинці.

— Сорчо… — нарешті сказала Гаявата, відчувши невеличке полегшення від того, що Секвоя не спостерігає за ними.

Сорча здригнулася, коли матір зробила крок до неї. Повільний. Обережний.

— Я дійсно жива, — сказала вона просто. Без виправдань. — Тоді так було треба, аби ти думала, що я померла.

Болісний, короткий, майже беззвучний сміх дівчини обірвався, так і не вийшовши назовні.

— Так вирішила ти. — голос зрадницьки зглух. — Я дванадцять років носила провину за твою смерть, мов той попіл у хустці, який так не хотіла розвіювати. А тепер ти стоїш і дивишся на мене. Вимовляєш моє ім’я.

Тепер вже вона зробила крок ближче.

— Скажи, — прошипіла Сорча, — Ора знала, що ти вирішила відмовитися від мене? Вона знала, що ти жива?

Від ненависті в голосі доньки Гаявата заплющила очі. На крихітну мить. А коли відкрила — в них блищали стримувані сльози.

— Я обрала, щоб ти жила, — сказала вона. — І заплатила за це тим, що втратила тебе. Ора нічого не знала. Ніхто не знав.

На відміну від матері, Сорчині сльози таки прорвалися — гарячі, неконтрольовані.

Між ними знову запала важка, глуха тиша. Звичайних слів було замало, аби висловити те, що вони відчували. І тому обидві просто дивилися одна на одну, вдивлялися в кожну рису.