Відьмин сховок

     Минув лише один день. Усього один! Але цього виявилося достатньо. Едвард спізнився.

Коли він нарешті відшукав її сховок, Сорчі там уже не було. З собою вона забрала все: не лишилося ні маленького котлика, в якому варила зілля, ні полотняних торбинок з хто зна яким начинням, ні камінців-світляків, ні книг. Простір, який допіру дихав її присутністю, спорожнів і став чужим. Те, що раніше здавалося майже затишною домівкою, зараз нагадувало, що це всього лише дві сирі кімнати серед древніх руїн.

     Про те, що вона поїхала зовсім недавно, Едвард зрозумів, побувавши біля могили її опікунки. На холодному камені лежали геть свіжі квіти. Так Сорча попрощалася з цим місцем.

Едвард стояв, не знаючи, куди бігти й за що хапатися. Світ широкий, мав чотири сторони.

Тоді він звернувся до єдиної людини, яка знала Сорчу майже так само добре, а може й краще, ніж він сам. Тієї, що могла зрозуміти хід її думок.

— Персі… ти ж не зовсім звичайна людина, — сказав Едвард, ховаючи відчай у голосі. — Може, ти знаєш, як її відшукати? Маєш якісь… фокуси?

Колишній метаморф замислився.

— Ну… хіба що нюх використати, — зрештою мовив він. — Він у мене кращий, ніж у більшості людей.

Маленька, крихітна надія спалахнула і зігріла серце.

— Не зволікай, — попросив Едвард. — Я вже не знаю, де себе подіти. По дорозі сюди нас захищав її талісман… може, він і зараз підкаже, куди вона подалася.

Персі хитнув головою, повільно вдихнув повітря.

— Бери обох коней і йди за мною, — сказав він.

Колишній метаморф вів принца в бік старої конюшні. За нею, на кружку витоптаної трави, чоловіки побачили два вбиті кілочки, до яких з вербового прутика хтось примайстрував арку.

Та чому ж хтось! Точно робота Сорчі. Вона її зробила, розставила камінці, понакручувала трави і якісь мотузочки.

— Персі… що це? — прошепотів він.

— Саморобний портал.

— І куди він веде? — запитав схвильований принц.

— Куди завгодно, — відповів Персі. — Настільки далеко, наскільки відьмі вистачить знань і сили.

Світло надії в очах Едварда потьмяніло.

Але Персі продовжував досліджувати і видавати висновки.

— Конкретно цей веде до моря. Бачиш? Ось пісок. І ракушка. Потрапили сюди в момент переходу. Отже, вона десь біля моря.

І тут в Едвардовій голові картинка склалася докупи. Вона ж частково русалка! От і подалася в те місце, з яким у неї є певний зв’язок.

Тепер він знав напрямок.

— Персі… — Едвард глянув на друга з надією. — Ти поїдеш зі мною до моря?

Колишній метаморф, здавалося, й миті не задумувався.

— Завжди мріяв його побачити.