Втікачка

      Вона розкисла, піддалася слабкості й тепер заливалася сльозами. Добре, що вірний кінь був зараз її очима. Сорча довірилася йому, а він летів, дозволяючи вітру розвіювати гриву, зривати капюшон з вершниці.

«Світ за очі. Подалі. Чимдуж», — пульсували в її голові думки, а серце рвалося назад.
Саме так вона тікала колись. І знову робить те саме.

«Дурепа! Не вистачає лиш посипати голову попелом», — насміхалася сама з себе, згадуючи ті всі моменти, коли королева, а потім і Ліліора поглядали на неї майже з брезгливістю. Ні, не вони їй так дошкулили — це Сорча раптом зрозуміла, що не витримає, якщо одного разу такий погляд на неї кине Едвард.

    Вона знала, чим це скінчиться. Знала з першого дня, коли принц подивився на неї не як на відьму, не як на чужинку, а як на жінку. Такі погляди завжди обіцяють більше, ніж можуть дати. Вона не хоче повторити долю матері. А її мати була знатного роду, була людиною. Це Сорча напівкровка. 

Відьма нахилилася до коня, дозволяючи волоссю розвіватися, звиватися чорними зміями, зплутуватися з гривою.

«Принци народжені для корони», — казала вона собі. — «Навіть коли щиро вірять, що обирають кохання простої жінки».

      Ліс приймав її мовчки — без запитань і докорів. Тут не було тронів, правил, обіцянок… Лише шлях і прихисток під важкими кронами зелених велетів. Вона була вдома.

— Я не стану чекати, поки мене знову зрадять, — твердо сказала вона.

Прибравши волосся з очей, відьма випросталася в сідлі, витерла сльози й повернула коня в бік каменів, де містився портал до її порожнього й самотнього дому.