Втеча Сорчі

…Сорча отямилася не одразу.

На якусь мить вона дозволила собі забутися, розчинитися в поцілунку, уявити, що все можливо. Слова «я обираю тебе» викликали незрівнянну радість. Але лиш на мить, після якої вони перетворились на сигнал до втечі. Усе це було занадто. Занадто... людське? Небезпечне.

Вона різко відсторонилася, жахаючись раптовому розумінню, що дійсно закохалася в цього випещеного красунчика.

— Ні, — вирвалося швидше, ніж встигла усвідомити, що каже.

Едвард здригнувся, але не відпустив одразу — ніби давав їй секунду передумати.

— Сорчо?..

Вона смикнулася, зробила крок назад. Потім ще один. Серце калатало так, ніби намагалося втекти першим.

— Ти не розумієш, — прошепотіла вона, не дивлячись йому в очі. — Ти не знаєш, що робиш.

— Я знаю, — твердо відповів він. — Уперше в житті — знаю.

— Ні! — вона різко підвела погляд, і в її темних очах була майже паніка. — Ти закоханий у якусь свою фантазію. Цукорику, ми не пара.

Королева різко випрямилася. Тепер в ній спалахнула лють від того, що ця дикунка сміла відмовити її сину. Звісно, це на краще. Але що безрідна дівка про себе думає?! Обірвана гордячка! 

Сорча більше не зважала на жодного з присутніх. Зала раптом стала тісною, задушливою.

— Я з лісу, Едварде, — швидко заговорила вона, ніби виправдовувалась. — З того місця, куди принци приходять лише для полювання, а потім повертаються до комфортного життя в замку, до розкоші, до своїх манірних принцес. 

Він ступив до неї.

— А може все зовсім не так? Які є перешкоди? Може це ти щось собі придумала?  —  запитав принц, дивлячись їй у очі.

Персі нарешті припинив жувати. 

— Сорчо, — м’яко промовив він, — страх — поганий радник, але дуже переконливий.

Едвард зупинився. Він більше не намагався торкнутися — лише дивився, і в його погляді не було ні образи, ні гніву. Лише вперта рішучість.

— Я не прошу тебе нічого вирішувати зараз, — сказав він. — Я просто хотів, щоб ти знала: я не відмовлюся. 

Це було найстрашніше.

Бо Сорча раптом зрозуміла: він не грає. Не захоплюється. Не протестує проти матері.

Цукорик справді обрав її.

Сорча різко розвернулася в бік виходу.

— Мені треба піти, — кинула вона, майже тікаючи. — Просто… не йдіть ніхто за мною.

І, не озираючись, зникла за дверима їдальні, залишивши ехо своїх слів.

Король задумливо потер підборіддя.

— Еге ж… — пробурмотів він. — Оце вже справжні проблеми. 

Едвард дивився на зачинені двері й шепотів мов заклинання:

— Вона повернеться. Просто їй треба навчитися не тікати від любові.

     Коли вона влетіла у відведені їй покої то одразу ж побачила, що на ліжку лежать вже випрані і посушені сукня й плащ. Це був ніби знак, що час в дорогу. Швидко перевдягнувшись, Сорча помчала до конюшень. За якихось десять хвилин вона вже сідлала коня.

      Дівчина накинула на спину коню стьогану підкладку, вирівнявши її по холці. Зверху обережно опустила сідло. Звично перевірила, щоб воно лягло рівно й не зсунулося. Обійшовши коня, підтягнула під черевом попругу, затягуючи її поступово. Витерла потоки сліз. Поправила стремена...

— Може варто було хоча б попрощатись?

Сорча аж підскочила від несподіванки.