Поява Проціви

    Шаманка Гаявата зачинила двері, сіла на лаву й почала знімати чоботи.

— Ну, і чого це ти мене не можеш залишити? — запитала вона лагідно. — Невже думаєш, що я безпомічна?

— Насправді... не думаю, — спокійно відповіла дівчина. — Але хочу бути тут, з тобою. І ти сама чула: його родина відмовляла його від ідеї одружитися зі мною.

Гаявата мовчки мила руки, уважно слухаючи. Вона вже здогадувалася, що саме гризе дівчину, та хотіла, аби та озвучила це сама.

— Може, є ще причина? — нарешті спитала вона, не витримавши Секвоєного сумного мовчання.

— Є, — зітхнула та. — Він для мене… замолодий. Адже у русалок роки йдуть не так, як у людей. Він надто юний. І надто… звичайний. Зараз Таріну здається, що він мене дуже любить, що родина мене все ж прийме. Але ж нічого про мене не знає. Справжню мене.

— І не варто нікому розповідати. — м’яко мовила шаманка. — Не хвилюйся. Ти ж йому нічого не обіцяла. Торін справді мав спершу поговорити з тобою про це, а тоді вже родичів залучати.

— Він просто вигадав собі щось, — з досадою сказала Гаявата. — Я не просила його приїздити. Просто... приємно було з ним поговорити, послухати його гру.

— То чого ж тобі тоді хвилюватися?

— Бо я раптом усвідомила, що навряд чи колись знайду собі пару. Принаймні тут.

— Ох, дівчинко. Саме тому я й пропонувала тобі їздити до міста, — лагідно мовила шаманка. — Чи хоч більше спілкуватися з місцевими. Не замикатися. Світ широкий.

Вони обійнялмся, відчуваючи як обох огортає тепло. Гаявата на мить відчула глибоку печаль за втраченим. Секвоя нагадувала їй доньку. Секвоя й стала їй мов донька.

Аби відволіктися від сумних думок, вони взялися до щоденних справ. А ще ж треба було приготувати принесені Секвоєю морепродукти. У них планувався смачний суп. Нарізаючи овочі Гаявата почала співати:

Горда музико вітру,

урагане свавільний,

гудеш в верховітті,

 і прадавні секвої 

озиваються шумом

і співом.

Між зелених гілок

заколисані птахи

дрімають...

Дівчина спершу підспівувала, а тоді сказала:

— Хочу сходити до моря. 

— Ну ось пообідаємо, а тоді й сходи. — відповіла Гаявата, а тоді продовжила:

Бач, як небо, крислате,

відпускає пастися отари —

білохмарі стада

мандрикують по преріям світу...

      Тепер, коли настала черга Проціви виконати давню домовленість про «Кроки по землі», вона обрала берег, де часом бачили її рідну сестру. Кілька днів поспіль юна русалка припливала туди, перш ніж нарешті сама побачила Фегімасаду.

   Сестра змінилася. Це була вже не русалка, а справжня людська жінка. Фегімасада сиділа на березі, і солона вода ледь торкалася її ніг. Проціва не одразу наважилася підійти. Їй у пам’яті раптом спливли бабусині оповіді: як люди ловили русалок, змушували їх виносити з морського дна скарби або залишали на розпеченому піску, доки ті не помирали.

   Та вона відкинула страх. Перед нею була її сестра, а не хтось чужий.

Для Секвої, як колишньої русалки, осіння вода не здавалася холодною. Трохи помочивши ноги, вона зайшла в море глибше й дивилася, як спокійно гойдаються хвилі, ніби намагалася заспокоїти власні думки.

— Сумуєш за додомом? — тихо запитала Проціва.

_______________________________

❤️ Подобається історія?
Підтримайте її просто зараз:
👉 поставте лайк
👉 напишіть коментар
👉 додайте до бібліотеки
👉 підпишіться, щоб отримувати сповіщення про оновлення.
Для вас це зовсім нескладно, а для автора це має величезне значення ❤️