Несподіванка для Секвої

        Минуло кілька тижнів. Осінь на фермі стала ще соковитішою: ранки зтуманіли, а дні тепер пахли дозрілими яблуками та свіжим сіном. Ледь-ледь посірілі води моря кольором і блиском нагадували гладкі риб’ячі боки.

     Босі ноги тонули в насиченому водою піску, коли Секвоя поверталася з ловів. Їй вдалося роздобути кілька чималих крабів і пару десятків дійсно хороших мідій. Дівчина вже уявляла, що саме готуватиме... Аж раптом, ще звіддаля, побачила, як до ферми під'їжджають троє вершників. З такої відстані вона змогла впізнати тільки Таріна. Точніше — його коня, з білою плямою на лівому боці. У неї мимоволі перехопило подих. Тарін останнім часом навідувався часто. Навіть просився щось допомогти. Секвоя щоразу трохи ніяковіла. Гаявата мовчала, лиш часом кумедно прицмакувала, ховаючи посмішку, яка проте чудово читалася в її теплих темних очах.

    Йшла вона швидко, проте гості встигли зайти в дім і вийти. Тепер дівчина бачила, що поруч з ними стоїть Гаявата. Підійшовши ближче, Секвоя помітила, що Тарін якийсь чи то стривожений, чи наляканий. Він переступав з ноги на ногу і крутив в руках капелюха.

Дівчина відчула, як земля під ногами стала м’якою, і ноги ніби вгрузають у неї аж до колін.

Тарін поправив пояс, глибоко вдихнув і підійшов до Секвої.

— Мир тобі, Секвоє, — злегка вклонився він.
— І тобі ясного дня.

Секвоя не розуміла, до чого всі ці дивакуватості.

Тарін ковтнув повітря, наче збирався у бій.

— Прийшов… з доброю думкою. Та не сам — із батьком і дядьком, як годиться. З пані Гаяватою ми вже поговорили. Діло за тобою.
— Яке діло? — здивовано запитала дівчина, поставивши долу важке відро.

Хлопець дивився на Секвою, ледь усміхаючись. У тій його усмішці було щось рішуче, доросле.

— Я прийшов… свататися до тебе, — вимовив він чітко, дивлячись їй у вічі.

Секвоя опустила голову. Серце забилося так сильно, що вона думала — всі почують.

— Що скажеш, пташко? — запитала Гаявата.

Дівчині здалося, що вона зараз впаде. Тарін стояв перед нею, усміхався, а його батько і дядько дивилися якось... суворо і... незадоволено.

Вона підійшла до нього ближче.
— Ти… певен? — прошепотіла.
— Я певен з того дня, коли вперше тебе побачив, — відповів він тихо, але без тіні сумніву. — І з кожним днем тільки більше.

— Але ж ми так мало знайомі, — сказала вона. — І ми цього не обговорювали. Я не знаю твоїх рідних! Ми з ними не знайомі! І... де ми будемо жити?
— Яка різниця! Головне разом! Познайомишся з моїми, як переїдемо в село. Ти їм всім сподобаєшся. Вони зможуть тебе полюбити як свою.

Дівчина відчула, як щось її ніби вкололо під серце, а між лопатками похололо — недобрий знак…

— Можуть полюбити? Переїдемо в село? — вона не вірила власним вухам, адже Тарін, схоже, все вирішив за неї.

— Так, в село. Тобі там сподобається.

Хлопець не помічав нічого дивного.

— А як же Гаявата? Як же коні? Ти ж знаєш, що моє життя тут. Ти казав, що розумієш мене! Таріне, я не можу так... Не можу.

І раптом хлопця мов підмінили. Він почервонів від люті і озирнувся до батька з дядьком:

— Ви були праві, це... це дикунки. А я не послухав.

Секвоя відчула, ніби її вдарили.

— Таріне…

Він глянув на неї майже з ненавистю. Але водночас в його очах блистіли сльози.

— Мені казали, що це дурість. Я... так хотів бути з тобою, що зробив цю... дурість. А ти виявилося... стерво.

Гаявата різко підняла руку:
— Думаю, вам варто поїхати. Тобі, Таріне, варто було таки поговорити спершу з Секвоєю. Тепер би не було цього непорозуміння. Охолонь, хлопче.

— Прощавайте, — кинув хлопець, швидко відв’язав коня і стрибнув у сідло. — Секвоє, це не кінець,  — сказав він і помчав, не чекаючи родичів.

Гаявата підійшла і обійняла Секвою, схилилася до її вуха:
— Він охолоне. Вам обом треба подумати.

Але Секвоя вже зрозуміла, що думати нема про що. Вона не поїде жити в родину, де їх позаочі називають дикунками. І вона нізащо не покине Гаявату, з якою за ці кілька років так поріднилася. Таріну доведеться про неї забути.