РУСАЛІАДА: Секвоя

      В їхніх краях не було зими. Тут золото осені відображалося не в пожовклому листі чи присохлій, брунатній траві, а в особливому бурштиновому відтінку сонячних променів. Які щоранку спадали на холодну вологість росистої папороті та зеленого пір'я різухи. Цей щоденний перехідний момент між холодом і теплом завжди її зачаровував.

    На морському дні немає бурштинових світанків і фіалкових вечорів — там існує лише товща темної води, таєни й тіні...

     У серці Секвої, ще з раннього дитинства, коли зустрічала рідкісні світанки в лісі, жила думка про сакральне роздвоєння світу на ніч і день, на зиму і літо, воду і суходіл... Вона хотіла обрати собі місце під сонцем — і в прямому, і в переносному значенні. Коли настав час вирішувати, Секвоя зробила те, на що колись не спромігся її брат: вона обрала сушу. Хоч мати й застерігала, хоч погрожувала, та це вже не діяло. Згідно з давнім правилом, «діти моря» мають право обрати між двох світів. Звісно, бабця Исмена могла повернути втікачку назад силоміць, але тепер Секвоя виросла, і в ній прокинулася її сила. Та й не настільки вона була цінною, аби вдаватися до радикальних методів її повернення. Зрештою, в морі залишилися ще три неодружені сестри.

      Коли русалка зреклася хвоста, то назавжди перетворилася з блідозолотої, сумирної Фегімасади на вогненно-рудоволосу сміливицю Секвою. Замість морського життя вона обрала бути ученицею мудрої Гаявати, яка навчила її вправлятися з пасікою, їздити верхи й приборкувати скакунів. Шаманка Гаявата розводила коней, а ще розмовляла з вітром, домовлялася зі стихіями, лікувала травами. Всі ці заняття змалку відгукувалися в серці дівчини.

       Маленька Фегімасада, вперше ступивши на суходіл, відчула щось неймовірне, ніби з тих кінцівок, що звалися ноги, у неї потекла подібна до коренів енергія, яка сплелася з новим для неї світом. Земля дихала під ногами, незримий вітер то шепотів, то співав, а вогнена квітка водночас дарувала приємну млість від тепла і тримала осторонь, загрожуючи боляче вжалити. А потім море кликало її глухим, тягучим гулом, диханням хвиль, домом… і вона знову пірнала в хвилі, щоб згодом повернутися на берег. Бо так і не знайшла на дні спокою, бо докорінно змінилася і вже не могла без сонця, пташтного співу. І хоча вона часом відчувала провину, та все ж розуміла, що на морському дні справжніх почуттів і емоцій не знайти. Фегімасада відмовлялася жити у «напівсонному гойданні». Властиве русалкам довголіття її теж не змусило повернутися. Суша прийняла її. А земна Гаявата стала тою, ким ніколи не були ні байдужа мати, ні сувора бабця.