Ріст

      Едвард завмер, не насмілюючись торкнутися створіння. Воно лежало всередині теплої порожнини, схожої на розм’яклу перламутрову мушлю.

Сорча обережно торкнулася плеча Едварда.

— Не лякайся, — прошепотіла вона. 

Дитя поворухнулося. Його очі розплющилися — великі, блідо-сірі, глибокі, мов дві прірви. Не лячні, а радше напрочуд свідомі. 

— Він бачить нас? — запитав Едвард, помічаючи, що дитя не водить очима, а дивиться в одну точку.

— Він бачить, — тихо відповіла Сорча. — І можливо більше, як людські діти. 

    Здитинілий Персефоній лежав нерухомо, лише дихав. Яйце, втративши життєвий жар, стало порожньою оболонкою. Від метаморфа не йшло жодного відчутного сигналу. Обряд завершився. Сутність справді перейшла у нове тіло.

     Аж ось дитя потягнулося, ледь ворухнувши короткими ручками, і тихо видало звук, схожий водночас на писк і вже знайому, ледь чутну вібрацію.

    Відьма обережно взяла його на руки. Хлопчик, а то був саме хлопчик, глянув на неї, і в голові Сорчі пролунав задоволений голос Персефонія:

— Я є Я.
— Ти ж, мабуть, потребуєш молока… — прошепотіла Сорча.

Та перетворенець не просив нічого. Він солодко позіхнув, усміхнувся, закрив очі і заснув.

      Через годину обоє «батьків» помітили, що знову відбулися зміни.

— Е-е-е… Сорчо? — протягнув Едвард, повільно нахиляючись до сплячого малюка. — Він… став… більшим?

Сорча й собі глянула.

Дитя дійсно вже не було немовлям. Перед ними лежав хлопчик років трьох, з чорнявим густим волоссям. Він саме прокинувся, і тепер дивився на них темними карими очима.

Едвард потер скроню.
— Ну… принаймні симпатичний. Це плюс. Я побоювався, що вийде щось… слизьке.

     Персифонія, з очевидних причин, тепер називали коротко — Персі. 

Поки Сорча ловила рибу в озерці, Персі тупцяв неподалік та міркував уголос:

— Їжа — це серйозна людська потреба, — бурмотів він, — і я зараз відчуваю її, цю потребу, повною мірою.

Едвард, який вже чистив першу рибину, засміявся:
— Справжній мудрагель. Якби то посидів мовчки... хоч хвилину.

— Я не зобов'язаний мовчати, — відповів Персі дещо роздратованим тоном і надувся.

Чекаючи доки буде готова їжа, він знайшов собі розвагу — місив ногами багно. Чорна жижа так кумедно і лоскітно чвиркала між пальцями, що його настрій знову покращився. Він задоволено і дзвінко сміявся.

       Після скромного перекусу вони вирушили в дорогу. А під вечір, коли підступили до міста, городяни бачили на возі, поруч з Сорчею, уже не хлопчика, а цілком собі підлітка — років дванадцяти-тринадцяти, з недовірливо примруженими очима. Він все ще не замовкав. Тепер усі питання стали дуже нетерплячі, а відповіді негайно піддавалися сумнівам і критиці. Його голос ламався так, що переходив з писку на бас і навпаки.

— Ти народивя шість годин тому, — сказала Сорча, — а вже такий великий.

— І що? У мене просто швидко йде розвиток! Ніхто мене не розуміє!

Едвард, якого новий Персі чомусь дуже веселив, ледве стримував сміх:
— Якщо так піде далі, завтра він уже буде старшим за мене.

Персі закотив очі і набуньдючився, неочікувано порадувавши їх мовчанням.

Коли вони під’їхали до замку, на возі сидів вже злегка вусатий юнак.