Король і королева збирають уламки

     Король Віллард хвилювався за Едварда. Поки сина не було поруч, відчуття тривоги гризло його так само вперто, як тіні його недавнього... безумства. Він мучився від провалів у пам'яті, розуміючи, що не пригадує не просто якісь події, а навіть роки.

     Вони з королевою Елеонорою повернулися до замку, але спокою це не додало. Після всього пережитого Віллард силувався зібратися з думками. Поки він був «не в собі», його життя, його світ розлетівся гострими уламками. Він ледь не знищив найрідніших людей! Не кажучи вже про те, скількох "злих відьом" відправив на вогнище.

      Він міцно, щиро обіймав дружину — так, як робив це колись, у часи, коли їхнє життя здавалося простішим, коли вони були ще юні. Елеонора відчувала його руки, відчувала тепло, яке вже й не сподівалася повернути. І раділа. Це був її справжній Віллард. Ще можна було щось полагодити, ще можна було хоча б сподіватися. Віллард більше не маріонетка під темним магічним впливом. Усі ці роки вона здогадувалася, що щось з ним відбулося. Бо не просто ж так він перетворився на жорстокого тирана. І це сталося після вбивства Бішопа. Едвард був ще маленьким, він і не пам’ятає батька до того, як прокляття заволоділо ним.

     Тож хоч як вона тішилася поверненню чоловіка, тінь минулих подій усе одно стояла між ними. Спогад про те, як Віллард убив власного батька, короля Бішопа, ніколи не зникав повністю. Він був шрамом, який часом знову запалювався, починав боліти. Елеонора боялася не стільки того, що сталося колись — вона думала, чи може це повторитися, за певних обставин.

І вона розуміла: з цим треба буде щось робити. Бо навіть повернення справжнього Вілларда не означало, що минуле відпустило їх повністю.