Кров з очей

      Сорча, надійно загорнена в покривало, дрімала. Метаморф тим часом виліз на пагорб, роззирнувся, поспостерігав, як Едвард гуляє по пояс у воді, глянув у бік заходу і, чимось зацікавившись, зник за пагорбом. Виявилося, що його привабили гранітні брили, вилизані вітрами боки яких нагадували боки величезних рибин. Між ними росли сланкі кущики, вкриті червоними водянистими ягодами. Такі він уже раніше куштував. Вони не були отруйні, і попри надкислість цілком годилися в їжу.

     Збираючи ягоди, він помітив цікаву колючкувату, плескату істоту, що кольором майже зливалася з каменем. Придивився — їх там було з десяток. На вигляд і запах вони здавалися цілком їстівними. Метаморф обережно проковтнув одну.

     Істота виявилася досить поживною, тож він прихопив із собою ще кілька. Рятуючи Сорчу, вони зовсім не подумали взяти бодай трохи їжі. А Сорчі потрібно було підживитися. Тому метаморф вирішив, що ці дивні створіння ще можуть стати в пригоді.

      Повертаючись до їх імпровізованого табору, Персефоній випадково, на коротку мить, відростив довгий шкірястий хвіст, але навіть не помітив. Надто вже радів, що вполював їжу.

      Едвард повернувся мокрий, мов хлющ, але зі здобиччю. Він побачив, що Сорча спить. Персефоній сидів біля вогнища і на щось витріщався. Принц тихо гукнув його, так, аби не розбудити дівчину, але метаморф не почув. Тоді принц підійшов і торкнувся до його плеча, намагаючись привернути увагу. Метаморф підскочив і… чвиркнув на Едварда струменями крові з очей.

— Еее... Ти що?! — заволав нажаханий Едвард і різко змінив колір обличчя.

    Сорча миттю прокинулася. Перед нею постала дивна картина: метаморф стоїть здивований і розгублений, з двома потічками крові з очей, а Едвард, зігнувшись у три погибелі, несамовито блює.

— Що ви натворили? — запитала відьма, швидко звівшись на ноги, попри ще відчутну слабкість.

Едвард був настільки зайнятий, що не звертав на неї увагу, і замість відповіді видавав огидні звуки. А от метаморф чемненько відповів:

— Це всього лише непередбачуваний ефект невеличкої метаморфози. Я сам не знав, що так буде. Він підкрався, а далі відбувся цей цікавий ефект.

І для демонстрації Персефоній повторив трюк з кривавими струменями. Сорча чомусь не злякалася.

— Ти часом не встановлював контакт з якоюсь твариною?

— Не встановлював. Просто скуштував одну отаку істоту, — сказав він, протягнувши відьмі звичайнісіньку рогату ящірку, відому своєю здатністю відлякувати хижаків кров'ю з-під очей. Сорча добре знала, що ця невеличка істота може випускати струмені крові на відстань до декількох метрів, а її запах може викликати нудоту. Це багато пояснювало.

Бідолашний Едвард кинувся до потічка, що витікав з джерела — став панічно полоскати рота і вмиватися. Дочекавшись, поки хвиля нудоти відступить, підняв голову:

— Ти… ти… це спеціально зробив?! — прохрипів він, витираючи рот тильною стороною руки.

— Якби спеціально, то придумав би щось веселіше, — огризнувся до принца метаморф, а тоді трохи люб'язніше пояснив: — Я ж від несподіванки! І сам не знав, що так вийде.

Сорча вперла руки в боки, зиркнула то на одного, то на іншого.

— А я думала, ви тут мирно рибу смажите. Чи ще щось корисне робите. А ви, виходить, кров’ю стріляєте і блюєте. Такі собі розваги, знаєте!

— Він… він очима в мене стрельнув! — обурився Едвард. — Це взагалі нормально?!

— Для нього — цілком, — сухо кинула Сорча і почала розглядати ту бідну рогату ящірку, яку Персефоній вручив їй як доказ своєї невинуватості.

Ящірка тим часом зробила свій фірмовий номер: глянула на Персефонія — і цвірк!
Струмінь крові поцілив йому просто в шию.

— О! — радісно вигукнув метаморф. — Зараз принц знов побіжить блювати!

Едвард від одного лише запаху знов почав зеленіти.

— О боги… Прошу… приберіть її кудись… Це якісь демонічні поріддя!

— Нічого вони не демонічні, — спокійно сказала Сорча. — Дуже навіть корисні істоти. Їх сечею, щоб ти знав, можна…

Едвард закрив обличчя руками:

— Тепер ще й сечею цвіркатиме?! Заберіть її геть! 

Сорча відійшла вбік і випустила ящірку на волю. Та сиділа в траві і не збиралася нікуди бігти. Тоді відьма махнула на неї:

— Киш-киш! 

Ящірка висунула язик, облизала свої блискучі очі і побігла в траву. Ну як побігла? Повільно, але впевнено рушила геть.

— О, чудово! — простогнав принц, борячись з нудотою.

Сорча зітхнула, підійшла до Едварда і легенько стукнула його по спині.

— Все, досить драматизму. Ти живий, нічого не відвалилося, ми вже бачили гірше.

— Цих теж випустити? — запитав метаморф, показуючи вайлуватих ящірок. — Ще дві є!

Сорча підняла брову:

— Ти що, на всіх взяв?

— Сам вже одну з’їв, ще одну для шановного принца, — він кивнув у бік постраждалого від кровочвиркання, — а для тебе дві. Ти особливо потребуєш поживи.

Сорча була розчулена його увагою. Метаморф за час їхнього знайомства зазнав помітних змін. І найцікавіше — ці особливі зміни були не фізичні. Він проявляв емоції, він піклувався про них...

Едвард подивився вгору, ніби благав небеса про милосердя.

— Відпусти їх. Вони не придатні для їжі, — врешті сказала Сорча.

Персефоній ображено фиркнув. Піймав випущену Сорчею щасливицю і вже всіх трьох поніс туди, де їх взяв.

Залишившись удвох, принц і відьма якусь мить дивилися одне на одного. А потім Сорча запитала:

— Чого ти такий мокрий і в рясці? Купався?

— Ні. Добував нам їжу, — насупився Едвард. — І таки добув. Звісно, це не чудо-поживні ящірки, але теж неабищо.

Після цих слів він почав озиратися навкруги.

— Що таке? — запитала відьма, яку нестерпно душив сміх. Вона ледве стримувалася.

— Коли я почав блювати, то... кудись... кинув здобич, — пояснив він, продовжуючи пошуки. — Ось! Дивись.

Він підніс відьмі чималого, відгодованого на осінь крижня.