Ти знав?

Сорча зціпила зуби, коли чергова смужка луски відпала й зникла у блакитній течії. Потім підняла очі на метаморфа.

— Персефонію… — вона ковтнула повітря. — Ти знав? Що Морлок… теж метаморф?

Він завмер. Лише вода продовжувала дзюрчати крізь його складену долоню-глечик.

— Не знав, — тихо відповів Персефоній. — Незнав, до того моменту, поки не почав рятувати короля.

Сорча притихла. А метаморф, не зупиняючи рухів, продовжив:

— Коли я торкався короля… коли витягував з нього темника… мені довелося в нього зазирнути. І там, у глибинах його пам’яті, натрапив на зовсім іншу пам'ять. І тоді мені відкрилася правда.

Дещо насупившись, відьма уважно слухала розповідь.

— Він був з мого гнізда, — промовив метаморф повільно. — Такий, як я. Але залишив нас одразу після смерті Вчителя. Йому теж прийшла думка піти у світ людей. Грибниця знала про це. Колективна свідомість ще певний час відчувала його, бачила його слід. Потім зв'язок слабшав. І зрештою зник зовсім.

Він набрав у долоню нову порцію світлої води й полив рани на її колінах. Луска обпадала, ранки затягувалися і шкіра ставала звичайною, нормальною. Сорча стискала в пальцях солому, терпіла мовчки.

— Виявилося, — продовжив метаморф, — що він натрапив на якогось чоловіка. Вони розмовляли і метаморф розповів про своє бажання. Тоді той запропонував йому домовленість: метаморф дає чоловіку вічне життя, а той натомість дає метаморфу місце серед людей. Прийняття у їх світі. 

— Який ще… чоловік? — прошепотіла вона.

— Чорний маг, — відповів Персефоній. — Дуже сильний.

Сорча скривилась, але цього разу не від болю.

— Звісно… — пробурмотіла вона. — Вічне життя. Знайшли чим марити.

Персефоній продовжував.

— Щось пішло не так від самого початку. Морлок, який тоді ще немав імені, намагався пояснити магові, що не існує способу зробити людину вічною. Ми не можемо дарувати того, чого не маємо у звичному розумінні. Наше "довге життя" — це просто інша форма існування.

Метаморф зупинився, бо Сорча знову здригнулася. Коли біль трохи відступив, він продовжив:

— І тоді чоловік… захотів іншого. Захотів стати метаморфом. Перейняти форму. Сутність. Життя. Він був чорним магом і наклав… щось на кшталт закляття обміну тілами.

Сорча напружилася.

— І що? Спрацювало?

— Ні, — метаморф хитнув головою. — Він не знав одного. У метаморфа немає постійного тіла. Ми мов згусток енергії й ефіру, який часом ущільнюється і набуває форми. Тож коли він спробував обмінятись… відбулося не переселення, а злиття. Двох сутностей.

Сорча здригнулася.

— Тобто він…

— Уже не був просто метаморфом. І не був тим чоловіком. Він став новою істотою. Нечуваною. Здобув постійну, майже незнищенну форму… але водночас — здатність підселятися в інші тіла. Бо чорний маг приніс у нього своє спотворене бажання вічності й влади будь-якою ціною.

Персефоній перевів подих і вперше за весь час відвів погляд, ніби йому було важко вимовляти наступні слова:

— У таких істот не має бути місця в світі. Ми не створені, щоб ставати людьми. 

Сорча якусь мить дивилася на нього, а тоді майже нечутно сказала:

— Але ти — не він.