Лікування

     Сорчу поклали на імпровізоване ліжко зі соломи й покривала. Вона все ще була бліда від виснаження. Персефоній присів біля її ніг, але перш ніж торкнутися, нерішуче зупинився — ніби відчував її внутрішній спротив.

Ті сріблясті лусочки, що вже подекуди відпадали, були її найбільшою таємницею. Вона завжди ховала їх під одягом, переконуючи себе, що їх нема. Що немає болю. Немає сорому. І зараз, коли метаморф підсунувся ближче, Сорча стиснула щелепи й відвела погляд.

— Едварде… — вона вичавила слова крізь зуби. — Йди… вполюй нам щось їстівне. Будь ласка.

Принц розумів, що Сорча просто не хотіла, щоб він бачив її рани. І це його трохи сердило. Не на неї, ні. На те, що вона досі думала, ніби ця її особливість змусить його відвернутися, чи навіть гидувати.

Та водночас він чудово знав — їй легше, коли поруч хтось... подібний. Хтось… ну… такий, хто теж зазнає магічних впливів на тіло, хто розуміє, що таке бути не зовсім звичайним.

— Гаразд, — коротко сказав він і взяв лук. — Я скоро.

Він попрямував до невеличкого озерця неподалік, де на березі виднілися кілька крижнів. Едвард рухався тихо, хоч думки гули в голові. Сорча навмисне відіслала його — це було одночасно боляче й зрозуміло. Вона не любила показувати свою вразливість. Нікому. І чомусь... особливо йому. Чому?.. Здається він здогадувався. І це зігрівало серце.

"Я все одно не піду нікуди далеко. Якщо щось станеться… я маю почути." — думав він, крокуючи по траві, під якою часом злегка чвакотіло. 

А тим часом Персефоній повернувся до Сорчі.

— Можна? — тихо запитав він. Дівчина ледь кивнула.

Метаморф допоміг їй зняти сукню, залишивши в одній сорочці. Він підтримав її під лікоть і обережно посадив у неглибокий потічок, де холодна вода текла просто з якоїсь нірки-дірочки в землі.

Сорча здригнулася від холоду, але не скрикнула. Шкіру пекло, та водночас вона відчувала знайомі ознаки припинення мутації і загоєння.

Персефоній зробив долоню подобою глечика і зачерпнув води. Повільно лив її на ноги — на ранки, де луска вже відпадала, часом лишаючи краплини крові і оголюючи ніжну, болісно-чутливу шкіру. Вода світилася м’яким блакитним відблиском — реагувала на його магію. І вже зовсім не здавалася холодною.

Сорча кривилася, стискала пальці, подумки лаяла остогидлий біль, але не видала жодного звуку.

Щоб відволікти її, метаморф почав говорити:

— Ти зрозуміла, хто був Морлок?

Він спитав це спокійно, але уважно спостерігав за її реакцією. Тінь промайнула в її очах. 

— Зрозуміла… — здавлено відповіла Сорча. — Краще озвуч ти. Хочу знати чи ми думаємо про одне й те саме.

Персефоній продовжив поливати її ноги.

— Добре, — мовив він. — Це був метаморф.