Метаморф знаходить місце сили

Король зробив невпевнений крок уперед. Очі його вже не були чорними, проте в них ще блукали тіні пережитого. Віллард виглядав розгубленим. Ніби він сам не до кінця розумів, що з ним сталося.

— Сину… — його голос незвично тремтів.

Едвард від здивування мало не впустив меча, а тоді просто завмер, коли король підійшов і розкрив руки для обіймів. Це було надто незвично. Батько завжди був кам’яним, холодним, мовчазним. А тепер тягнеться до нього з ніжністю, якої Едвард не бачив за все своє життя. І хоч радів, що батько звільнився від темряви — не міг одразу прийняти цю зміну. Між ними стояли роки мовчазної дистанції, непроговорених образ і питань.. 

     Та все ж він нерішуче обійняв батька. Скоріше з обов’язку, ніж за бажанням. У грудях залишалося гостре відчуття недовіри: чи це справжній Віллард, чи ще якась омана?

— Там, угорі, в кімнаті… тебе чекає мати, — вимовив Едвард, уникаючи зустрічі поглядами. — Іди… обрадуй її.

Батько слухняно кивнув і пішов, а Едвард дивився йому вслід, намагаючись збагнути, чи зможе таке бути, що Віллард здатен на тепло.  Чи можна цьому раптовому теплу довіряти?

— Метаморфе, як вона? — запитав Едвард, побачивши, що Сорча так і не прийшла до тями.

Персефоній обережно ніс її до будівлі. Дівчина була бліда, дихала ледь помітно, а на босих ступнях блистіли сріблясті лусочки.

— Вона виснажена, — сказав метаморф. — Витратила майже весь свій запас сил.

Він поглянув на принца так, ніби вагався, чи варто озвучувати правду саме зараз.

— Їй потрібен негайний перепочинок… і лікування.

В цю мить метаморф відчув, що готовий потерпіти з оплатою за його допомогу.

— Персефонію, скажи, що треба зробити? — голос Едварда став різким і водночас благальним.

Метаморф мовчав кілька секунд, уважно слухаючи щось, відоме лише йому.

— Потрібне місце сили. Вода, що вільно тече з глибин землі. 

— До її сховку далеко... Та ще й порталом треба вміти скористатись, — похмуро мовив принц. — Може, десь поблизу є щось підходяще? Ти ж можеш відчути.

— Так. Відчуваю. І знаю напрям, — підтвердив поліморф, — Але це теж не дуже близько.

— Треба знайти воза, — рішуче сказав Едвард і одразу рушив на пошуки. Він піймав себе на тому, що навіть миті не засумнівався, що метаморф подбає про Сорчу. Виходить так, що в метаморфі він сумнівається менше ніж ву власному батьку.

За кілька кроків він упіймав себе на думці, що він навіть на мить не засумнівався — Персефоній подбає про Сорчу. Збагнув, що довіряє метаморфові більше, ніж власному батькові, який кілька хвилин тому намагався його обійняти. І від цієї думки на серці стало важче.

         На сході ледь наклюнулося сонце. В тріщинах небесної, вже по-осінньому сірої, шкаралупи, між густою вовною хмар, стирчало його молоде біле пір’я. Персефоній привів їх до самотнього джерела біля геть лисого пагорба, на якому не зростало бодай травинки. Лиш сріблястий, вкритий холодною росою лишайник. Це було місце, про яке майже ніхто не знав. Вода там текла чиста й холодна.

— Поклади її біля води, — тихо сказав метаморф, — і набери палива для багаття.

Едвард опустив Сорчу на землю надзвичайно ніжно. Раптом принц усвідомив: якщо він відпустить її хоча б на мить, то вона може більше не повернутися.

     Принц Шугард почав вишукувати все, що горітиме. Насмикав якихось засохлих кущів, на старій вербі швидко знайшов чимало сухих гілок. Аби добре горіло — скористався перевіреним методом і набрав соломи з воза. За кілька хвилин все було готово. Залишилося сподіватися, що відсиріле паливо таки горітиме.

     Персефоній ніби розчинився у повітрі й заговорив одразу кількома голосами — усіма голосами своїх численних форм. Хоч людський голос переважав, він переплітався з різними тваринними звуками, які швидше нагадували фон чи відлуння. Це справді було моторошно.

— Стихії, очистьте! Стихії, зціліть! Стихії, до тіла їй шлях прокладіть. Де духом безтіло блукає в світах? Хай вкаже дорогу їй чорний цей птах! — і метаморф перетворився на величезного ворона. Птах став в узголів’ї дівчини і закаркав. Тієї ж миті здійнявся вітер, вода задзюрчала голосніше, від землі пішло приємне тепло.

— Розпали вогонь, — наказав Едварду метаворон.

І Едвард, якому чомусь останнім часом часто доводилося цим займатися, дістав кресало і почав висікати іскри. На мить він злякався, що не горітиме. Та вогонь шугнув догори червоно-жовтими язиками. Ніби злизуючи з повітря останні шматки сирого туману. Його відблиски підсвічували незворушне бліде обличчя дівчини.

Едвард нахилився до неї, так, ніби збирався слухати стукіт її серця.

— Сорче… чуєш мене? Ти маєш повернутися. Ти сильна. Ти завжди була сильнішою за всіх нас. Тож повернись. Прошу.

Він узяв її холодну руку і злегка стиснув.

— Повернися, — прошепотів ще раз. — Будь ласка.

В цей час метаворон вже не каркав, а слухав, що каже Едвард. Птах спостерігав рух енергій. Дивився як світиться нитка.

А принц не звертав уваги на те, що діялося довкола. Йому пригадалися ті численні історії, де кохану можна розбудити поцілунком. Він нахилився. І вже майже торкнувся губ Сорчі, як вона раптом відкрила очі:

— Цукорику… ти… плачеш? — здивовано запитала дівчина, а тоді злегка насупила брівки: —  А що це ти надумав?

Принц зірвався на сміх і сльози водночас. Йому дихання перехопило від полегшення. Чи це лиш зараз він знову нормально вдихнув? Мов блажений, Едвард впав спиною в траву, хихотів і посилав повітряні поцілунки небу.

Метаворон сіпнув крилами і переплавився знов на людину.

— І… де той Морлок? — запитала Сорча, — Якщо він ще дихає… я його доб’ю, хай би там що…

Едвард знову кинувся до неї... і нахилився чолом до її чола.

— Морлок згорів, — сказав він, продовжуючи усміхатися на всі зуби. — А ти… ти повернулася.

Відьма вдихнула і спробувала підвестися. Біль різонув так, що вона не змогла його приховати. Ойкнувши — знов вклалася на землю.