Його звати Персефоній

Істота злегка усміхнулася своїм цілком людським обличчям, яке всеж періодично змінювалося. І часом набувало майже жіночих рис.

— Мене звати Персефоній, — промовив він після короткої паузи.
Здавалось, він обережно добирав слова, ніби зважував, чи продумував кожне з них. — Колись мене так нарік чоловік, якого називав Вчителем…

Королева Елеонора скептично примружила очі. В її погляді промайнули недовіра й легке роздратування. Бо вона бачила перед собою чергове "щось", що порушує її порядок світу.

— Людина? І що з ним сталося? — запитала вона.

— Він помер, — тихо сказав Персефоній. — Через старість. Від цього... щось важке змусило мене заснути на кілька сотень років. А потім прийшла ти, Сорче, і розбудила. Покинувши гніздо, я знову вийшов на поверхню землі. І ось я тут. Роблю те, що завжди бажав робити — живу.
Його голос не здригнувся, але шкіра на щоках злегка пішла хвилями.

— А хіба раніше ти не жив? — запитала Елеонора.
Її роздратування росло — у її голосі з’явився метал.

Персефоній повільно змінював вираз обличчя: брижі, хвилі, легке просідання шкіри. 

— Життя — це усвідомлення себе, це рух, взаємодія зі світом, себепрояв…

— Але ж ти жив! — наполягала королева.

— Я існував. Точніше — ми існували. Бо "Я" не було. Ми суцільні, хоча й окремі. У нас відсутнє Я, індивідуальність, — пояснював метаморф.

Сорча, досі мовчазна, нахилилася вперед:

— Отже, ти шукаєш своє Я і хочеш бути окремим.

— Так, — підтвердив Персефоній.

Відьма повільно видихнула, вдихнула і продовжила:

— Тепер ми знаємо твою мету. Мені ти вже сказав, якої плати потребуєш за допомогу — озвуч її для всіх.

Персефоній кивнув.

— Я хочу не просто імені. Я хочу життя. Справжнього людського життя, яке не розсипається на форми й подоби. Для цього мені потрібні "батьки". Ті, хто закріпить мою форму.

У кімнаті стало тихо; навіть шум заїжджого двору за стінами здавався далеким.

— Батьки? — перепитала Елеонора, насупившись ще дужче. — Ти хочеш, щоб ми всиновили тебе?

— Ні. Не це. Щоб стати людиною, мені потрібне тіло, створене поєднанням крові батька і матері. Кров чоловіка й жінки… тих, хто дасть мені тіло й постійну форму.

Едвард різко відсунув стілець, рука вже тягнулася до руків’я меча.

— Ти хочеш нашої крові? Це звучить як жертва. Темний обряд. Мені й без того вистачає проблем.

Сорча встала й поклала йому руку на плече, стримуючи.

Персефоній нахилив голову, обличчя його було серйозним:

— Я не прагну вам зашкодити. Лише по краплі крові — добровільної. І я зможу створити собі постійне тіло. Ми проведемо обряд. І я матиму форму, яка вже не змінюється. Я стану людиною.

Королева Елеонора пирхнула:

— А якщо ми погодимося — ти нам справді допоможеш?

— Якщо ви дасте мені слово, що виконаєте моє бажання, — тихо відповів Персефоній, — я допоможу вам одразу після подолання темряви.

Едвард і Сорча переглянулися. В його очах було сум’яття, у її — рішучість.

— Звучить безглуздо, небезпечно і неприродно. Хто зна, чим це обернеться для нас. Можливо, черговим прокляттям, — висловив занепокоєння принц.

Сорча стиснула його руку:

— Так, ризик є. Бо він стане частиною твого й мого родів. Але нам потрібна його допомога. Морлок розділився і живе одразу в кількох тілах, а ще треба звільнити твого батька від підселенця. До того ж метаморф не матиме права зашкодити кревним.

Едвард глибоко зітхнув:

— Добре. Ми дамо тобі людську форму.

Персефоній уперше справді усміхнувся. Він виглядав майже людиною — наче вже відчув, що нове життя близько.

— Сину, — скрикнула королева, — мені все це не подобається!