Битися тут і зараз

Королева ще щось говорила — про божевілля, про неприпустимість «кровних угод з невідомо чим»... Але її перебили.

— Тихо! — Сорча миттєво відчула зміни в просторі. Щось сунуло на них. У неї в грудях занило, а  в обличчя подув холодний протяг — знайома ознака темної магії.

— Він тут, — майже прошепотіла вона, слухаючи всім тілом простір.

У Персефонія почали змінюватися очі. Вони стали ніби... котячі. Чи ще якісь.
— У дворі. Три тіла… ні, чотири. Одне з них… — він нахилив голову набік, — Король.

Едвард різко підвівся.
У грудях у нього щось боляче сіпнулося.
— Мій батько? Ти впевнений?

— Я відчуваю печатку прокляття на ньому. Давню, — відповів Персефоній. Він говорив рівно, так, ніби вслухався у власні слова.

Королева зойкнула:
— Віллард!… О, мій Віллі!…

— Слухайте уважно всi, — сказала Сорча, — Якщо Морлок розділився, він керує тілами, як пальцями однієї руки. Але король Віллард — інша справа. На ньому кревний договір, укладений Бішопом. Договір, який поєднує його з Морлоком практично нерозривно. Вони зрослися.

— То як нам битися? — Едвард схопив меч, але пальці тремтіли.
Він почувався наче між молотом і ковадлом. Треба врятувати батька... й не вбити його одночасно.

— Саме для цього мене Сорча і покликала, — промовив Персефоній. — Я витягну частину Темника Морлока з тіла короля Вілларда, а ви маєте впоратися з самим Морлоком і його "запасками", в яких він заховав частини себе.

Сорча кивнула і скомандувала:

— Елеоноро, заберіть леді Віргілію і сховайтеся в сусідній кімнаті, а ми йдемо на вулицю. Доведеться битися тут і зараз.

Саме в цей момент унизу пролунав крик. Наляканий, жіночий.
А потім... ревіння, низьке, ніби з кількох глоток одночасно.

Сорча відчинила двері й, відкинувши страх, ступила на двір. А тоді роззулася і затараторила:
— На землю спираюся, з нею одне ціле. Небом укриваюся. З ним одне ціле. Вода, вогонь — все в мені і зі мною. Сила в силі, я в силі, і сила в мені. Сорок раз по сорок, і п’ятдесят раз по п’ятдесят. І так стільки, скільки світу, і під світом, і за світом, і над світом.
Її волосся заворушилося, звиваючись мов чорні змії. Відьма готувалася до бою.

     У дворі панував хаос. Люди тікали, двоє чоловіків валялися непритомними, а троє фігур, що рухались якось... не так, як слід було б, раптом вклякли посередині.
Їхні тіла були якимись зміненими, неприродними, очі закотилися так, що видніли лиш білки.

Четвертий стояв осторонь. Король Віллард.

Він був блідий, губи синяві, а очі… Чорні... Абсолютно чорні.

Едвард спіткнувся на кроці.
Страх змішався з люттю так сильно, що йому стало важко дихати.

— Батьку…

Король глянув на принца — і всі три істоти одночасно, як одна, повернули голови до Едварда. Морлока ніде видно не було.

Сорча підняла руки.
На їхніх кінчиках засяяло світло.
— Едварде, беремося за трійцю. Персефонію, дій!

І тоді Морлок заговорив через трійцю, усіма голосами одразу.
— Ви привели мені те, що я шукав… Кров сина… Коло замкнеться сьогодні.

Персефоній напружився. Його руки раптом видовжились, утворюючи щось на зразок батогів. І він кинувся вперед. На короля.

Той, хто був раніше Віллардом, здавалося, раптом злякався. Темник нарешті зрозумів, хто перед ним. Упізнав. Тепер Персефонія упізнав і Морлок.

— Це відьма тебе прикликала?! — загарчав Морлок через  свого темника голосом короля. — Тобі не вдасться мене з нього витягти. Посіяний темник зміцнів. Ти програєш.

Але метаморфа його слова не вразили. Його намір, як вже випущену стрілу, спинити неможливо. Спинити можна лише того, хто сумнівається, а метаморф сумнівів не знав. Він схопив короля батогами рук і притис до себе. В цю ж мить відбулося два спалахи — спалах білого світла і спалах темряви.

      Сорча вдарила перших двох хвилею подиху-вітру. Маючи надію позбавити людей підселенців, вона намагалася їх знешкодити, не вбиваючи. Вони впали на землю та швидко підвелися.
Едвард зіткнувся з третім у ближньому бою — те тіло рухалось, як лялька на мотузках, але сила його була неприродною. Едвард старанно відбивав удари, озброєної мечем "запаски" Морлока.

Сорча вхопила коцюбу, що стояла під стіною сарайчика. З торбинки на поясі взяла в пучки травяного пороху, сипнула на ту коцюбу і сказала:
— Колом обійди, коло наведи, двох візьми і тримай. Моє слово — твоя дія. Замок.
І кинула коцюбу до двійки "запасок". Коцюба миттю обвела їх колом, двійка, втративши орієнтири, почала пупати на місці.

А поряд Персефоній уже зчепився з тілом короля.
Він обвивав, змінював форму, то ставав рідиною, то вузлом м’язів, намагаючись скувати рухи одержимого.
Король завив — але то був не його голос.

— Ви… не… зможете…
Голос Морлока вилітав рваними шматками.
— Його тіло… моє… У нас кревна угода. До-го-віррррррр.
Частину Морлока метаморф вже витягнув, але печать прокляття пульсувала на грудях короля темними візерунками, волокна пітьми міцно вхопилися за неї. Метаморф тримав з усіх сил, але...

— Сорче! — крикнув він. — Печатка! Її треба зняти, інакше я не стримаю його довго!

Відьма підскочила ближче, в її грудях горів білий вогонь, а руки світилися. Вона бачила символи — ті самі, що колись читала у старих книгах. І зрозуміла, як діяти.
— Метаморфе, ти там відчуваєш душу короля?

— Так. Вона відгукнулася, коли я зняв з неї вагу пітьми.

— Підтягни справжнього Вілларда назовні, аби його свідомість прокинулася. Зможеш?

— Спробую. — метаморф подумки кликав Вілларда, а тоді вголос: — Істинний Віллард, вийди на зв’язок. Істинний Віллард!

І раптом король закричав:
— Я тут. Я чую. Тут темно. Не бачу куди йти.

— Вілларде, ми тебе витягнемо з пітьми, просто повторюй за мною. А ти, метаморфе, лови момент, щоб витягти Морлока.