Вийшли в люди

     Вони знову скористались порталом. Едвард так і не збагнув, наскільки далеко від столиці насправді розташоване відьомське сховище.

     Після переходу метаморф уже мало нагадував коня. Кінським у ньому лишалися хіба тулуб, вуха та грива. Все тіло раз по раз змінювало кольори, то обростало довгою м’якою шерстю, то ставало майже голим. Добре хоч не робилося знову прозорим. Кінські ноги остаточно перетворилися на довгі моцні лаписька, хвіст нагадував вовчий, а голова осферилася, мов м'яч, з великим чорним носом й круглими жовтими очима. Рот майже зник — лишилася маленька щілинка. Коли вони проїжджали крізь зарості горобини, метаморф раптом зупинився, перетворив ніс на хобот і почав зривати ягоди, аби «спробувати щось окрім м’яса».

      Жінка на його спині спершу лякалася цих дивакуватих метаморфоз, але згодом її зморив сон, і вона зручно вмостилася в зеленому пухнастому гнізді-переносці, чи що воно таке було.

      Щойно вони вийшли з лісу, метаморф зажадав, щоб колишня вовкулачка злізла з його спини. Ледь вона ступила на землю, як він розпочав нову сесію викрутасів. Королева затулила очі долонями й просто чекала. Сорча сприймала зміни спокійно. Цукорика злегка нудило та відвести очей він не міг. Спершу метаморф знову набув напівпрозорого вигляду ягідного киселику, далі збився в грудку, яка одразу ж витягнулася й стала схожою на величезний бежевий огірок. У «огірка» знизу виросли чотири кінцівки, дві з яких посунулися вгору й закріпилися ближче до верхньої частини. Над ними виникла прозора булька, що швидко перетворилася на голову. Вся поверхня тіла ворушилася, під шкірою ходили хвилі. Едварда нудило все сильніше. Тому він почав подумки рахувати: «Один... два... бісова тварюка... три... чотири... скільки ще можна... п’ять... та закінчуй же... шість... сім... вісім...»

Не встиг принц дорахувати до десяти, як перед ними постав... не кінь і не та фігня з хоботом, а справжній чоловік. Не прозорий, руки дві, очі, рот — усе на місці, абсолютно звичайний. Майже... Бо йому бракувало пупа. А ще... в метаморфа була ерекція. Королева невчасно відкрила очі. Побачивши голого чоловіка в такому стані, вона знову їх заплющила й промовила:

— Мені цих пригод до кінця віку вистачить.

— Тепер маємо в команді вже двоє голих, — констатував Едвард. — А плащі закінчилися.

— Зараз усе виправлю, — сказав метаморф і відростив на собі точну копію Едвардового вбрання.

— Тепер я буду так, — промовив він уже нормальним і навіть приємним голосом.

— Пані, можете сісти до мене в сідло, — звернувся принц до колишньої вовкулачки, — а ти, Сорче, бери до себе метаморфа.

— Добре. Метаморфе, поїдемо разом. Не будеш же ти бігти поруч із конем. А ви, оскільки вже не спите, може, розповісте, хто ви і звідки.

Колишня вовкулачка, спритно вмостившись на коні позаду Едварда, відповіла:

— Я леді Віргілія О'Майлі, родом з Вітеряного Берега.

— Ого, як далеко вас занесло! — здивувався Едвард. — Нічого, ми допоможемо вам повернутися додому, —  пообіцяв він впевненим голосом галантного принца.  

Леді Віргілія тихо подякувала. Вона й узагалі була мовчазною та майже непомітною.

    Дорогою вони домовилися, що леді залишиться в заїжджому дворі. Хотіли лишити там і королеву Елеонору, але та, як то кажуть, уперлася рогом і заявила, що піде з ними.

     Заїжджий двір зустрів їх запахом свіжоспеченого хліба, копчених грушок та кінського поту. При в’їзді стояло з десяток коней. Біля них метушився хлопчина-підліток — розкладав сіно, а трохи старший юнак доливав воду в напувальницю. У дворі гомоніли подорожні. В кутку, за високою загорожею, гелготали гуси. Поряд двоє чоловіків лагодили воза.

     Дерев’яні стіни будівлі потемніли від часу, а пофарбовані білою фарбою віконниці створювали приємний контраст і якийсь неочікуваний затишок. Усередині панувала метушня.

     Оскільки грошей у них не було — королева розщедрилася й віддала найтоншу зі своїх каблучок. Цього вистачило на номер для леді О’Майлі та добрий ситний обід на всіх. Аби метаморф прилюдно не зліпив якогось недоконика, вони вирішили обідати у винайнятій кімнаті. На диво, метаморф їв небагато й навіть користувався столовим приладдям. Це справило на Елеонору враження, і вона стала до дивної істоти навіть трохи терплячішою.

    За вікном чути було, як у дворі перегукуються візники, як дзенькають відра біля колодязя, як хтось сміється після кухля пива. А в кімнаті панував спокій, мов маленький острівець тиші серед гамірного світу дороги.

— Леді Віргіліє, — обережно почав Едвард, — як ви стали вовкулачкою.

      Жінка зітхнула й на мить опустила очі.

— Я народилася на Вітряному Березі. Як ви, мабуть, знаєте, ті місця славляться давніми осередками сили. Одного разу батько організував чергове мисливське свято. Я не хотіла ні вбивати тварин, ні дивитися на це. Тож ми з моїм нареченим відстали від групи й звернули до красивих кам’яних брил, порослих папороттю та мохами. Між ними било джерело. А біля джерела якийсь старий чоловік пив воду. Глоріан, мій наречений, образив його, а той виявився темним магом. Він наслав на нас прокляття. Глоріана, у подобі вовкулаки, вбили люди мого батька, а я втекла. Я не обирала бути вовкулакою, але й смерті не хотіла.

Метаморф, що сидів поруч і зосереджено крутив у руках виделку, раптом озвався: — Ти не одна така. Ми, метаморфи, теж не обираємо, ким бути. Нас кидає з форми у форму, і ми мусимо жити з цим.

— А як тебе звати? — запитав Едвард. — Не можемо ж ми називати тебе просто «метаморфом».