Перевертні

Дорога з пралісу не була простою. Варто було покинути долину метаморфів, як знову почалися пригоди.

Метаморф різко зупинився, підняв голову й видав звук, схожий на гарчання. Його шия подовжилася, тіло напружилося, пішло брижами, а вздовж спини піднявся золотистий, мов у йоржа, колючий плавець. Коні теж злякалися: завмерли, високо піднявши голови та притиснувши вуха. Гривасті прислухалися до небезпеки, що підкрадалася з усіх боків.

— Що це? — запитав Едвард, рука його вже тягнулася до меча.

Сорча відчула їх: морок, холодний і в’язкий, голод, відчай, злість.

— Це знову перевертні, — сказала вона. — Морлок знає, що ми йдемо. І надіслав по наші голови своїх песиків.

Із тіні вийшов перший вовкулака.

Величезний, довголапий, із гострющими кігтями. Його паща стікала густою слиною, а очі, навіть удень, палали жовтим вогнем.

— Рятуйте! — заволала королева Елеонора, панічно смикаючи віжки.

Вона побачила, як ще двоє істот вискочили з протилежного боку.

— Метаморфе? — Сорча підняла руки, готова до бою.

— Я тут, — пролунав у її думках його голос.

Перший вовкулака кинувся на них — різко, мов випущена стріла. Він цілив на Едварда. Одночасно інший перевертень стрибнув на королеву. Побачивши, що Едвард успішно відбив напад і поранив вовкулаку мечем, Сорча кинулася захищати королеву. Усе відбувалося блискавично.

Раптом метаморф знову зробив один зі своїх дивовижних фокусів: його тіло миттю збільшилося, боки роздулися, а ще цілком кінська до того паща раптом розкрилася неприродно широко. І він ковтнув вовкулаку! Повністю! В один рух. Його «горлянка» стала напівпрозорою, і крізь неї було видно, як вовкулака просувається вглиб диво-істоти, поступово розчиняючись.

— Ні… ну це я не хочу бачити вдруге, — буркнув Едвард, стримуючи коня, що тупотів і витріщав очі.

Усередині метаморфа щось зашипіло, загрюкало далеким громом, і золотаве сяйво набуло темно-бронзового відтінку. Мить він стояв нерухомо. Геть завмер. Потім його боки знову звузилися — і від вовкулаки не лишилося нічого. Жодного сліду.

— Він його… перетравив, — прошепотіла королева.

— Це хороший спосіб знешкодити, — прокоментував метаморф людським голосом, витираючи з пащі щось масне. — Він злився з пітьмою. Витягнути людину було неможливо.

Другий вовкулак, остаточно скаженіючи, кинувся на Сорчу. Але тепер вовконогий метаморф обігнав його: напівпрозоре, мов зі скла, тіло перекривилося, і він схопив істоту просто в повітрі. Не ковтаючи — ні. Цього разу він зробив щось інше.

Він притиснув вовкулаку до землі й утиснув свою морду йому у груди. Ніби склавши губи трубкою…

Золотий туман потік із метаморфа просто в тіло перевертня. Кудлатого звіра затрусило, і з його тіла почав виходити тонкий чорний струмінь — як дим, а потім, мов чорні нитки чи павутиння.

Вовкулак завив, загарчав… закричав людським голосом. Метаморф утримував його.

— Що він робить?! — Едвард підняв меч, але вагався, чи потрібно втручатися.

— Він… висмоктує прокляття, — прошепотіла Сорча. — Відбирає саму суть того, що зробило його звіром. Це… це дуже… Не втручайся.

Остання нитка пітьми вирвалася з тіла вовкулаки — і метаморф випростався.

А на землі… лежала людина. Жінка, років сорока. Худа, знесилена. Вона розплющила очі — ясні, блакитні, перелякані.

— Де я?.. — хрипко прошепотіла.

— У безпеці, — відповіла Сорча, нахилившись до неї.

Метаморф сахнувся назад і струснув головою — на мить у ньому знову промайнуло щось вовче, хиже. Він зігнувся, потемнів, на секунду обріс кудлатою шерстю, але швидко стабілізувався й набув "кінської" форми.

Третій вовкулак, бачачи, що сталося з іншими, відступив у тінь… а тоді розвернувся й утік у темряву пралісу.

— Він уже не переслідуватиме, — сказала Сорча. — Його настрахала сила метаморфа.

— Мене теж… трохи, — зізнався Едвард.

Метаморф пирхнув — цього разу цілком по-конячому.

— Нам треба поспішати, — промовив він людським голосом. — Морлок знає, що ви живі. Він готується.

Сорча зиркнула на жінку, що ледве трималася на ногах.

— Повези її, будь ласка, — звернулася відьма до метаморфа.

— Добре. Я подбаю про неї, — пролунав у Сорчиній голові голос.

Оскільки жінка була геть голою, Сорча віддала їй свій плащ.

— Не бійтеся, він вас не скривдить, — пообіцяла Сорча й підвела жінку до… майже-коня. «Майже кінь» присів на вовчих лапах. Щойно жінка сіла йому на спину, він огорнув її чимось схожим на хутряне зелене покривало.

— Так буде тепло і безпечно, — сказав він.

І вони рушили далі — крізь праліс.