Відьма співає метаморфам

Долина метаморфів зустріла їх вогкістю й мовчанням.
Повітря, важке й ніби насичене туманом, вдихалося неохоче. Тут справді висів водяний пил — такий, як буває біля потужних водоспадів. Едвардові навіть здавалося, що він ковтає носом воду. Та варто було їм спуститися нижче, як неприємне відчуття зникло.

— Це хоч не якесь болото? — буркнула королева, роздратована тим, як одяг прилип до тіла. Вона щиро шкодувала, що не вдягла котрусь зі своїх шерстяних суконь.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїла відьма. — Це просто метаморфи спочивають і старанно вихекують набрану з землі вологу.

Дерева на схилах понад долиною мали гілля, що дивно спадало донизу, ніби схилялося перед невидимою силою. У самій долині рослинності майже не було — тільки подекуди срібно-зелені мохи та фіолетові папороті. Ґрунт під ногами видавався химерним: кожен крок відгукувався не луною, а радше вібрацією чи м’яким імпульсом. Там, де ступала нога, мох коротко підсвічувався біло-жовтим сяйвом, ніби земля видихала дрібні сонячні зайчики.

Едвард здригнувся, коли під підошвами пройшов новий, сильніший за попередній поштовх.

— Де… вони? — прошепотів він.

— Вони — усе це, — відповіла відьма і схилила голову, прислухаючись до того, що було нечутне для Едварда та королеви Елеонори.

Вона ступила вперед і жестом наказала їм зупинитися. Потім зняла каптур, опустилася навколішки й торкнулася долонями вологого ґрунту. Її очі заплющилися. Миттєво вона завмерла, ніби вслухалася в далекий гул. А тоді її губи почали ледь помітно ворушитися.

Вона заспівала.

То були не слова, зрозумілі людському вуху, — а радше потік звуків. У голові Едварда спів малював картини: швидкі води ріки, величезні дерева пралісу, птахи в небі, косуля біжить лісовою стежкою, давній кам’яний шлях, далі були фермерські поселення і місто… Спів то наростав, то спадав, змінюючи тональність, і разом із ним завібрувало саме повітря, а земля під ногами заворушилася. Все запульсувало в одному ритмі.

На мить принц відчув себе так, ніби стоїть у пащі велетенської риби. Слизької. Бо під ногами з-під моху проступили сизі драглисті структури.

Королева з жахом роззиралася, але мовчала. Останні дні навчили її стриманості.

З м’якого моху одна за одною почали підніматися істоти — безформні, тремтливі, напівпрозорі. Дехто нагадував гриби, інші — каламутні хмари, що намагаються знайти собі форму. Едвард колись бачив подібні "форми" у знаменитому ягідному киселі своєї нянечки, коли вона вирішувала «потішити принца смакотою» з надміром крохмальних згустків. Нині, як і тоді, його почала турбувати легка нудота.

У метаморфів не було очей, але складалося таке відчуття, ніби на тебе дивляться десятки, якщо не сотні, невидимих очей. Це нагадувало відчуття, коли стоїш голяка посеред великої площі, і твою дупу не побачить хіба що сліпий.

Едвард мимоволі стиснув руків’я меча.

— Сорчо… вони ж не розуміють нас. А якщо нападуть?

— Вони розуміють пам’ять і намір. Вони їх зчитують. А я показую їм, — відповіла відьма й повернулася до співу.

У її голосі з’явилися м’які, але владні, переконливі ноти. Тепер вона співала про біль і втрату, про темряву, що краде тіла й має амбіційний намір поглинути світ. Звуки впливали на метаморфів — їхні тіла з блідо-сірих ставали спершу зеленкуватими, а потім золотавими.

Раптом один із них відділився від маси — величезна півкуля, що пульсувала у такт Сорчиному співу. Він нахилився до неї. І в її свідомості пролунав голос: "Ти просиш те, що вимагає плати".