Метаморфи

Її погляд раптом потемнів. Сорча загасила свічку, взяла зі столу вишиту крупним бісером торбинку, добре потрусила і дістала з неї кілька дерев'яних пластинок зі знаками.

— Ми маємо йти, — сказала вона коротко, роздивившись пластинки.

— Куди? — Едвард поглянув на матір, що ще приходила до тями. — Як вона в такому стані їхатиме?

— Доведеться, — відповіла Сорча, скидаючи якісь речі в рюкзак. — Морлок знає де ми. І часу на перепочинок він нам не дасть.

Едвард підхопив меч, який лежав біля стіни, одягнув плащ і допоміг матері звестися на ноги.

     Ніч здавалась густішою, ніж зазвичай. Місяць ховався за хмарами, дерева стояли нерухомо, наче прислухаючись. Сорча їхала попереду, не оглядаючись. 

— Ти сказала, що він залишив у ній частку себе, — озвався принц. — Якщо ми його знищимо… вона буде вільна?

— Так, — коротко відказала відьма. — Але знищити його — не те саме, що перемогти. Морлок не просто маг. Він — тінь старого світу. І щоб заманити його, треба щось більше, ніж пастка.

Вони вийшли з лісу на відкриту місцевість. Перед ними стелилося поле, заросле високою травою. На обрії жевріла смуга світла — перші відблиски світанку.

— Куди далі? — спитав Едвард. 

— До долини метаморфів.

Принц здивовано звів брови.

— Метаморфи? Що це таке?

Сорча зупинила коня, чекаючи доки принц порівняється з нею.

— Метаморфи, — повторила вона повільно, — одні з найстаріших істот на землі. Безформні, слизькі, схожі на гриби або на драглисту хмару, що впала на землю. Їх не можна назвати добрими чи злими — вони просто є. Вони можуть приносити зміни, а можуть просто виявляти їх.

Едвард з острахом скривився:
— І вони… допомагають?

— Якщо зуміти попросити правильно, — відказала відьма. — Метаморфи вміють бачити те, що приховане під шкірою, в душі. Вони знаходять та витягають назовні те, що не належить людині. Підселенців, духів, залишки чужої волі. А часом і самі підселяються.

— І це, по твоєму, безпечно?

Сорча посміхнулася куточком вуст, але зараз у тому усміху не було тепла.
— Безпечно — ні. Але іншого шляху немає. Якщо ми не діятимемо рішуче, Морлок повністю зростеться з тілом твого батька. І тоді він стане його оболонкою. Схожою на ту, яку ти проштрикнув мечем. Бо тіло у чаклуна не одне.

Едвард мовчки глянув на матір — вона тремтіла, притискаючи до грудей хустку.

— Як далеко до тієї долини? — спитав він хрипко.

— Півдня ходу, — відповіла Сорча. — Але що ближче ми до метаморфів, то слабша магія. Вони не терплять магії — навіть доброї.

Вітер колихав траву, і над полем прокотився шепіт, схожий на подих. Відьма обернулася, глянувши через плече: десь за спиною у них ще темніли лісові тіні, і в одній з них, здавалося, ворухнулося щось живе.

— Він прислав по нас своїх вовкулак, — прошепотіла вона. — Треба поспішати.

Відьма рушила далі — туди, де світанок розливався золотом, а попереду чекала долина метаморфів.