Лікування і неприємний сюрприз

— Куди йти? — запитав він, дивлячись на бліде обличчя відьми. Едвард бачив, що Сорчі боляче.

— Ні… не можна, — ледве прошепотіла вона. — Візьми… оберіг. На стіні, біля вікна… Срібна пластина з рунічним знаком. Вона захистить від лісової охорони.

Едвард озирнувся, швидко знайшов оберіг і накинув шнурок собі на шию. Потім обережно підхопив Сорчу на руки. На мить він подумав, що її тіло не таке вже й легке. Та то все дурниці — більше хвилювало, як важко вона дихає, як здригається від кожного його кроку.

Штовхнувши двері плечем, він вийшов надвір. Сире повітря трохи приводило до тями. Вже по-осінньому пахло вологим листям. Сонце ще не зовсім сіло. Тьмяного світла вистачало, щоб бачити вузьку стежку між деревами.

Ліс зустрів їх мовчки. Лише іноді десь шелестіло віття, та часом зривався у політ птах. Едвард ішов упевнено, хоч і відчував, як з кожним кроком Сорча ніби важчає. Оберіг часом зблискував м’яким сріблястим світлом, відганяючи темні плями, що ворушилися між стовбурами.

Сорча мимоволі зажмурилася, притулилася до Едвардових грудей. Її голос лунав тихо:
— Ти не маєш страху… Дивно для принца, вихованого в кам’яному замку, з армією слуг та всіояких няньок.

— Страх є, — відповів він. — Просто часу на нього немає. 

Вони дійшли до кола дубів-велетнів, між якими знаходилось джерело і купіль. Крізь мох виступала кам’яна плита, розтріскана від віку. Посеред неї било джерело — чисте, прозоре, і з нього здіймалася легка пара, ніби дихання самої землі.

— Постав мене біля води, — прошепотіла Сорча.

Едвард обережно посадив її край купелі. Вона опустила долоні у воду, і та відразу засяяла біля пальців блакиттю. Сорча почала скидати сукню.

— Відвернися, Едварде. Будь ласка, — попросила вона. І, залишившись у самій сорочці, спорснула в воду.

Едвард чекав. Дивився, як над лісом загораються зірки. Навколо пахло папороттю, мокрим листям, дощовою свіжістю.

Він стояв спиною до купелі, як вона просила, проте не міг не озиратися. Його тривожила тиша — не чути було, що вона там робить. А раптом щось трапиться?

Коли Сорча вийшла з води, цокотіла зубами. Він скинув куртку і сорочку. Сорочкою почав її витирати. Ставши на одне коліно, обережно обтирав ноги, та швидко зрозумів: те, що сприйняв за блиск води, було чимось іншим — цупким, лускатим, що налипло на шкіру. Він спробував потерти сильніше, кілька блискіток стерлися, але Сорча, яка досі стояла мовчазна і майже нерухома, скрикнула.

Едвард побачив, що там, де стер “блискітки”, виступила кров.

— Сорчо… — обережно почав він. — У тебе… щось на ногах.

Дівчина зіщулилася, схопила сукню і поспіхом почала прикривати ноги. Едвард зрозумів, що це вже не від холоду.

— Я відвернуся, — сказав він м’яко. — Зніми мокру сорочку і спокійно одягни сукню.

Він зробив, як пообіцяв, уважно вдивляючись у темні крони дерев. Позаду чути було, як вона важко дихає, як шелестить мокра тканина… Потім — тиша.

— Можна? — запитав він, не обертаючись.

— Так, — пролунало у відповідь.

Едвард обернувся. Сорча вже була в сухій сукні. Волосся темним потоком спадало на плечі, блищало у світлі зірок. А очі мали такий вираз, ніби разом із сукнею вона вдягла на серце броню.

Можливо, якби її погляд не був таким відстороненим, таким навмисне холодним, він би й не наважився спитати. Але саме ця броня його підбурила.

— Це не просто рана, — мовив нарешті. — Ти знала, що це станеться?

— Знала, — тихо відповіла вона.

— Чому це трапляється?

— Бо я використовую магічну силу. І тоді відбувається реакція… Можна назвати це алергією, яка проявляється наростанням луски, — пояснила вона.

— І тобі кожного разу це доводиться терпіти?

— Та вода змиває все, — награно байдуже знизала плечима відьма.

Йому хотілося сказати щось, щоб полегшити її біль, але слова здавалися безглуздими. Єдине, що він міг зробити зараз — накинути їй на плечі свою куртку.

У цю мить, коли він був так близько, Сорча відчула дивне тремтіння. Вона вловила його запах і гостро усвідомила оголеність його торсу. Встигла навіть відмітити, що у нього є м'язи. І що він красив...

«Ні! Сорча, ти здуріла!» — кричав голос у голові.

Але їхні погляди вже зустрілися. В його очах вона не побачила й натяку на відразу. Едвард нахилився ближче, взяв її за плечі. Його обличчя наблизилося… Вона спершу відчула теплий подих, а потім — дотик губ.

Сорча обійняла його, притисла до себе, насолоджуючись миттю. Вогонь розгорався. І їй хотілося підкинути дров.

Та раптом Едвард відсторонився.

— Сорче... Це...

Добре, що було темно — він не побачив, як зрадницьки почервоніло її обличчя. Відьма відчула сором. І розчарування.

Десь у глибині лісу прокотилося глухе відлуння — ніби стогін чи далеке рикання. Сорча здригнулася, а Едвард напружився, інстинктивно схопивши меч, який тепер завжди носив при собі.

— Лісова охорона, — прошепотіла вона. — Вони чомусь стривожені. Ми повинні йти. Зараз же.

Вони рушили від джерела — між дубами, туди, де темрява гусла, а за нею виднілася невеличка галявина з відьомським сховком.