Бій з Морлоком

Полум’я в кам’яному колі раптом здригнулося, немов від пориву вітру. Хоча єдине вікно кімнати було зачинене, повітря помітно похолоднішало. На столі раптово задзвенів нещодавно помитий посуд.

Сорча дістала щось зі своєї сумки й тихо мовила:
— Він тут.

Світло пригасло. Стеля потемніла, і з тіні, що повільно сповзала по стіні, почала вирізнятися людська постать — висока, з неприродно довгими руками, з очима, схожими на дві чорні порожнечі. Морлок дивився на Сорчу.

— А хто це у нас тут? Видно, стара відьма добре попрацювала, аби сховати тебе. Я здивований. А це — неабияка рідкість, — його голос звучав так, мов крапля води, що впала на розпечений метал. — Даремно ти втрутилася. Тепер приєднаєшся до своєї матусі.

Від ніг мага підлогою посунулася темна тінь, швидко наближаючись до  відьми.

Сорча сконцентрувалася в точці душі, тримаючи заземлення і рівновагу. Поклавши ліву руку на груди, вона виставила вперед вказівний палець правиці, склавши інші пальці особливим чином. У цю мить під її долонею спалахнуло золоте світло, а на кінчику вказівного пальця, простягнутого вбік чорного мага, з’явилася сяюча біла точка. Морлок лише підняв брову, коли відьма змусила його тінь відступити.

Принц Едвард вихопив меч. Сталь спалахнула тьмяним сяйвом — ніби сама намагалася протистояти темряві.
— Відійди від неї, мерзотнику!

Морлок ступив уперед, і під його ногами каміння вкривалося інеєм.
— Герой дівочих мрій, — промовив він майже лагідно. — Ти всеж схожий на свого батька. Той теж думав, що може мене здолати. А тоді здався.

— Ти помиляєшся, — сказав принц Шугард, стаючи в стійку. — Я не такий, як він.

— Едварде, — заговорив маг зміненим голосом, — віддай меч. Повернімося в замок, до твого батька. Віддай меч.

На мить Сорча злякалася, що принц піддасться чарам. Вона змахнула рукою, і світла смуга загородила Едварда від чародія.

— Дурна дівко, — прошипів Морлок. — Ти ж знаєш, що я сильніший.

Він змахнув рукою, і чорна хвиля накотилася на Сорчу. Її тіло відкинуло до стіни. Відьма вдарилася й упала, затамувавши подих. Едвард кинувся до неї, але Морлок став між ними.

— Хочеш її врятувати? — зловісно прошепотів він. — Тоді віддай меч... і своє серце. Це буде достатньо благародно.

Принц підняв меч... і лезо засвітилося яскравіше. В ту мить Сорча побачила силу його рішучості. Це був не наївний, випещений хлопчисько — це був воїн. Це був чоловік. Вона звелася на ноги й відкинула вбік тріснутий камінь-оберіг, на який перевела силу удару чародія.

— Не дочекаєшся, — твердо сказав принц. — Спершу ти сконаєш.

Морлок заревів. Схрестивши руки на грудях, чаклун широко роззявив рота, більше схожого на пащу, і з його глибини піднявся крижаний вихор. Він швидко набирав обертів, ріс...

Але в ту ж мить Сорча, зібравши рештки сил, прошепотіла заклинання й розкрила правицю, обернувши долоню донизу. На підлозі спалахнув промінь світла, що виявився металевою змією. Вона обвила Морлока й, замикаючи коло, вхопила себе за хвіст, перекриваючи йому шлях для втечі. Тоді відьма висипала на підлогу з торбинки червоний порошок.

— Гад удавиться сичанням, риба проковтне гачок, в попіл ляже тьма прадавня. Слово. Ключ. Замок! — майже наспівувала вона дивним, зміненим голосом. У її очах спалахували блискавки, волосся звивалося, мов живе.

Морлок забився в корчах, захрипів, але все ще не відводив погляду від відьми.

— Едварде! Зараз! — крикнула вона.

Принц метнувся вперед. Удар був точний — у груди, туди, де мало б бути серце. Морлок закричав. З рани потекла густа чорна рідина, а тіло чародія тануло, мов воскове. В повітрі огидно тхнуло сіркою.

Поруч теж чулося хрипіння і стогони. Королеву вивертало — вона блювала темною, густою рідиною, схожою на ту, що витікала з рани мага.

Коли все стихло, вони стояли посеред кімнати в ступорі. Меч у руках Едварда знову тьмянів, а бліда, мов полотно, Сорча ледве трималася на ногах. Королева відповзла до стіни, сіла, притулившись до сирої кам’яної кладки, і дивилася на них широко розплющеними очима.

— Це ще не кінець, — прошепотіла Сорча. — Він зник не повністю. Ти вбив лише одне з його тіл.

Едвард опустив меч і глянув їй у вічі.
— Тоді нам треба збирати сили й готуватися до нового бою. Поки він не повернувся.

Дівчина змучено усміхнулася й упала на підлогу.
— Едварде, мені треба... до джерела... в лісі.

Відчуваючи нестерпний біль, вона значно більше страждала від пекучого сорому. Їй було соромно за свою слабкість і... за те, що Цукорик тепер про неї довідається.