Луска від тритона

Повітря різонуло легені, наче полум’я.
Сорча вхопилася за край купелі, намагаючись заспокоїти шалене биття серця, надихатися.

Краплі стікали по щоках, губах — солоні, мов морська вода.
Дала собі слабинку... Розревілася, як дівча! Злилася, але сліз спинити не могла.

Повільно вибралася з води, сіла на широкий плескатий камінь біля купелі.
Холод осіннього ранку пробирався під оголену шкіру, але їй було байдуже. Біль пік її зсередини, мов вогонь клятих інквізиторів. Її пекла самотність. До якої, як Сорча досі вірила, вже звикла.

— Чому? Чому? — питала крізь сльози.
Може тому, що відтоді, як з’явився Едвард, вона вперше по-справжньому відчула, наскільки самотня?
А може тому, що зрозуміла — цей наївний принц, якого вона спершу сприймала як інструмент для помсти, став для неї важливим.

— Я не хочу, не хочу… — шепотіла вона, стискаючи кулаки. — На що я можу сподіватися? Дурепа… яка ж я дурепа! А ще сміялася з його наївності!

Вона кусала губи, стримуючи ридання.
— Навіщо мені Цукорик? Навіщо йому напівдика луската відьма? Ні, я не зможу повернутися в світ усіх цих зрадників… — її голос зірвався, став майже криком. — Краще самій. Так, краще самій! Кого я обманюю?!

Так, сама собі брехала. Самотність уже не рятувала, а душила. Вже два роки вона жила одна.
Лише вона... і німа могила любої Нони. Лише вона і голоси лісу, та ще примарна сторожа, що ходить в темній гущавині.

Сорча зігнулася, впершись руками в землю.
Біль, розпач і лють сплелися в один клубок, який, здавалося, ось-ось вирветься назовні й спалить усе довкола.

Вітер піднявся раптово. Її чорне, мов беззоряна ніч, волосся розлетілося пасмами, зазміїлося, наче живе. Хребтом побігла сила, наповнила груди, заіскрила на кінчиках пальців, в темних очах...
І тоді вона відчула знайоме печіння. Глянула униз.
На ногах, серед плям звичайної світлої шкіри, проступали сріблясто-зелені лусочки. Вони блищали, мерехтіли, прорізаючи шкіру, мов гострі кристалики морської солі, що рветься зсередини.

— Була б як батько… чи як матір? — прошепотіла вона гірко. — А так... Напівкровка. Змія, що кусає сама себе за хвіст.

Її гіркі, стишені слова потонули в гучному шелесті листя.
Луска прорізалася, обпадала, залишаючи по собі червоні, болючі сліди — ніби шкіру зчесали. Сорча стискала зуби. Відьма знала, що має контролювати себе. Але їй це все вже так остогидло.

О, доля добре з неї посміялася! Отримала силу від матері, але не може на повну користувалтися нею, бо це посилює наростання луски, розбурхує її русальську частину — бонус для напівкровки, від батька-тритона. У ній кров двох давніх і могутніх родів, але їй серед них нема місця. Вона між двома світами, що ніколи не зійдуться. Відчуття роздвоєності рвало душу.

Знесилена, вона знову сповзла у воду. Холод знову торкнувся ран, вкотре притлумив біль. 
Дівчина взяла себе в руки, сполоснула тіло, змила кров і луску, дістала мазь, звичними, відточеними до автоматичності рухами наклала її на червоні плями, перев’язала ноги чистими бинтами.
Коли натягнула сукню, в очах ще стояли сльози, але всередині вже майже панував спокій.

Вона підвелася, глянула на власне відображення в купелі. На мить у воді проступило обличчя того незнайомця... Сорча завмерла.

Та ось на воду впав листок, пробігли кола, а коли поверхня знову стала гладенькою, марення зникло.

Вона зітхнула і пішла туди, де на неї чекав принц Цукорик і королева.