Сорча витратила забагато

Поснідали вони грибною юшкою.

— Ти чудово готуєш, — похвалив її Едвард.

— То й тебе навчу. Наступний сніданок приготуєш ти, — відказала Сорча. Їй було не до його сумнівних компліментів — мала негайно щось робити з ранами й болем. Занадто багато енергії витратила. Занадто довго не лікувалася.

Зараз їй абсолютно начхати на гнівні погляди королеви, яку обурювала сама думка, що принц самостійно готуватиме собі їжу.

— Едварде, поприбирай зі столу, будь ласка. Маю невідкладні справи. Мене може не бути годину чи дві, — вона спробувала всміхнутися, та усмішка вийшла вимученою. — Сподіваюся, ви впораєтеся тут без мене.

Взявши кілька склянок, вузлик із трав’яною пудрою й чисті бинти, Сорча склала все в торбину, вийшла з будівлі та попрямувала до лісу.

Там, серед коріння старих дубів, било джерело — чисте, прозоре, мов кришталь. Вода в ньому мала цілющу силу: знімала жар, вгамовувала біль, коли ліки вже не діяли.

Шкіра на ногах пекла й щеміла, ступні боліли, наче гострий ніж різав їх ізсередини. Та попри страшний біль її хода залишалася легкою. Жодна молода пані не ступала так плавно, як вона. І все ж, кожен крок давався дорогою ціною: Сорчі здавалося, що вона йде по лезах ножів.

— Це нестерпно, — прошипіла вона крізь стиснуті зуби, знімаючи сукню.

Звільнившись від одягу, дівчина залізла в невелику кам’яну купіль біля джерела. На мить холод обпік її шкіру, але шок швидко минув — тіло почало наповнюватися приємним, м’яким теплом.

Захотілося закрити очі й… залишитися так, нерухомо, хоча б на кілька хвилин.

Вода ніжно огортала тіло, змиваючи бруд, кров і біль. Здавалося, що кожна крапля торкається її шкіри з лагідністю живої істоти, мов хтось справді обіймав її, бажаючи зцілити.

Сорча повільно видихнула.
— Хай би хоч на мить… спокою, — прошепотіла вона.

Втома накочувала хвилею. За останні дні вона не мала часу ні нормально поспати, ні просто перевести подих. І ось мить спокою. Лише дзюрчання води, запах папороті і мокрого каміння, шелест листя десь угорі. Світ навколо ніби зупинився. Хаос останніх днів принишк. 

Вона занурила руки у воду, обережно провела ними по ногах. Пекучий біль відступив, залишивши по собі легке тремтіння.

Її повіки важчали.
Хотілося просто заплющити очі, дозволити тілу розслабитись і хоч ненадовго забути все — палац, королеву, Морлока, прокляті сни… можливо й Едварда. Їй зовсім не варто про нього думати. Зовсім не варто...

Вона не помітила, як заснула.
І, не відчувши, коли це сталося, повільно пішла під воду, на дно купелі.

Сорча побачила темні глибини моря — там, унизу, на неї чекав незнайомець.
Красивий, сильний... з хвостом, мов у риби. Він дивився на неї з теплою усмішкою й кликав за собою, плавно махаючи рукою в бік підводного міста, що ховалося серед коралових химер і високих водоростей.

Тамтешні будівлі мали обтічні форми, ніби їх виточили хвилі: плавні вигини стін, спіралі башт, півсфери дахів й арки, що нагадували гігантські ребра китів. Біло-зелені споруди мали свєрідну оздобу — блискучі вкраплення, що мерехтіли в тьмяно-блакитному світлі глибин.

Він кликав її.
Але Сорчу стискало щось у грудях, пекло, підганяло... Вона хотіла... ні, вона мусила... вдихнути повітря. І, зібравши останні сили, відштовхнулася від дна. Випірнула просто під шатро з густих крон дерев-велетів, що гойдалися над купіллю.