Розмова

Після сніданку в кімнаті запанувала дивна тиша. Едвард сидів біля тліючих жаринок у вогнищі й знічев’я кидав туди по сухій травині, спостерігаючи, як ті згорали одна за одною.

— З такими твоїми розвагами я на тебе сіна не напасусь. Краще припини, а то спатимеш на голій долівці. І повір — це не надто приємно, — сказала Сорча, не відриваючись від справи. Вона перетирала якісь корінці між двома пласкими каменями, і монотонний звук від цієї роботи дратував Едварда.

Принц перестав спалювати сіно, але не дивився на неї — удавав, що просто гріє руки. Насправді в цей момент у його голові крутилася думка.

— Ти не надто схожа на ту, хто часто викрадає людей, — нарешті мовив він.

— А ти — не схожий на того, кого варто боятися, — відповіла вона без усмішки. — Але ж зовнішність часто бреше.

— А от поведінка — ні, — заперечив він. — І твоя каже, що ти не певна у власних діях.

Сорча підняла погляд.
— Я роблю те, що мушу, — твердо сказала вона. І прозвучало це так, ніби вона повторювала ці слова для самої себе.

— Саме це, мабуть, казав і мій батько, коли посилав своїх людей палити одних за магію, а інших вішати за бунт, — тихо озвався Едвард. — “Я мушу”.

Її плечі напружилися, відьма блиснула на нього очима і коротко сказала:
— Не порівнюй мене з ним.

Едвард безрадісно засміявся.
— Яким же наївним дурнем я був! Весь у книжках, у науці. Мріяв стати кращим правителем, щоб він мною пишався. 

— А тоді взяв і врятував відьму, — нагадала Сорча.

— Яка перед цим врятувала мене.

— А тоді зв'язала і викрала, — знов нагадала Сорча.

— І чомусь досі мене не отруїла, не перетворила на жабу, чи щось гірше. Виходить, ми обоє не зовсім ті, ким здаємося, — він трохи нахилився вперед, у його очах з’явився теплий блиск. — Може, це знак?

Вона примружилася.
— Ееее, Цукорику, тебе заносить у світ фантазій. 

— Ти не схожа на злу, — усміхнувся він. — Цілком можливо, що у тебе просто важкий характер і... брак товариства.

Сорча відвела погляд, але в кутиках її губ промайнула ледь помітна тінь усмішки.
— У тебе дивна звичка фліртувати під час полону. Мабуть, звик, що перед таким красунчиком жінки зомлівають?

— Це не флірт. Це... дипломатія, — відказав він, поклавши руки на коліна. — І не називай мене красунчиком. Краще скажи, що ти задумала.

Вона глибоко зітхнула. Деякий час мовчки дивилася на сірий порошок, потім сказала:
— Є речі, які не купиш за золото. І які не повернеш, навіть спаливши півкоролівства. Тепер я хочу більшого. Хочу, щоб правда вийшла на світло.

— Правда про що? — нетерпляче запитав Едвард.

— Про твій рід, принце, — її голос став твердим. — Про сили, що зробили його таким могутнім. І про те, чому відьми заплатили за це кров’ю.

Брови Едварда злетіли вгору.
— Ти справді думаєш, що я повірю в таку нісенітницю? Що мій дім стоїть на магії?

— Не думаю, я знаю, — спокійно відповіла вона.

Едвард потер скроні.
— Звучить як чергова байка про прокляття королівського роду.

— Хочеш чи ні — воно в тобі. — різко сказала Сорча. 

Він замовк. Слова “воно в тобі” дивним чином відлунали в голові, щось в середині нього самого ніби відгукнулося на них.

— Якщо це правда, — нарешті сказав він, — ти, мабуть, знаєш, як це перевірити.

Сорча кивнула.
— Мені буде потрібна твоя кров.

— Кров?

— Небагато. Вона допоможе відкрити двері, які для мене зачинені, — спокійно пояснила вона.

— Прекрасно, — гірко всміхнувся Едвард. 

— Сподіваюся, ти не боїшся дізнатися правду про власну родину.

Едвард довго мовчав, вдивляючись у полум’я. Кожен язичок вогню нагадував йому дим тих самих вогнищ, на яких палили “відьом”. Він пам’ятав ті крики... І батька, який змушував його дивитися.

Нарешті принц підняв погляд.
— Якщо ти кажеш правду — я допоможу, чим зможу.

Сорча ледь усміхнулася.
— Домовились, ваша світлосте. Тільки доведеться пожити тут зі мною якийсь час.

Вона підвелася, висипала перетертий порошок у склянку й накрила її шматком просоченої воском тканини.
Едвард теж підвівся, відчуваючи, як у грудях змішуються цікавість і легкий трепет від того, що його життя стало небезпечно непередбачуваним.