Таємними ходами до цілі

— Сюди, — прошепотіла Сорча, звертаючи у ще вужчий провулок.

У кінці провулку чорніла арка. Вона здавалася звичайним проходом у двір, але коли вони підійшли ближче, повітря в ній загусло, ніби затремтіло. Сорча торкнулася пальцями каменю. Той злегка замерехтів, відкриваючи вузький прохід униз — у підземелля.

— Один із потайних ходів до замку, — тихо пояснила вона. — Старий, але ще діє. Колись ним тікала моя мати.

— Твоя мати?.. — Едвард завмер. — Вона була в замку?

— Вона була леді, нащадком древнього роду, — відповіла Сорча, ступаючи першою в темряву. 

Кам’яні сходи вели глибоко під землю. Волога капала зі стелі, десь далі чулося гулке цокотіння крапель. Сорча засвітила невеликий вогник на долоні — холодне зеленкувате світло невеличкого каменя, нагадувало ті, що освітлювали її сховок.Вузький коридор, вкритий мохом, віковим брудом і десятками шарів павутиння, здавався дорогою до пекла — принаймні, для Едварда. Сорчу ж це не бентежило. Ще на вході вона виламала шмат сухого кореня, що проріс крізь стіну, й махала ним поперед себе, збиваючи липкі перепони.

Едвард ішов за нею, стискаючи руків’я ножа. Знову пожалкувавши, що немає з собою меча.

Едвард ішов за нею, стискаючи руків’я ножа. І знову пожалкував, що немає з собою меча.

— Сорче, — нарешті сказав він, — якщо Морлок уже труїть її, ми не маємо часу.

— Я знаю. Але спробуй просто вдертися до покоїв королеви — тебе схоплять, — відьма зиркнула на нього через плече. — Перш ніж рятувати, треба побачити, з ким маємо справу.

— І як ти пропонуєш це зробити?

— Розберемося.

Едвард волів би почути щось певніше, ніж її оце «розберемося».

Вони вийшли кам’яною галереєю, між низькими арками якої гуляв холодний протяг. Попереду крізь якусь перешкоду пробивалося денне світло.

— Звідси можна оглянути внутрішній двір замку. А де покої королеви? — запитала Сорча.

— У південно-східній башті, — відповів Едвард.

— Це неабияке везіння, — зраділа Сорча. — Ми підемо через “підземний сад”. Він знаходиться саме під тією баштою.

Вона відчинила ще один прихований прохід. У зеленкуватому світлі кам’яного вогника виднілися забиті дошками двері й поржавілі грати. Сорча час від часу зупинялася, принюхувалася. Кілька разів Едвард допомагав підважити іржаві засуви.

Нарешті вони вийшли до підземного залу. Звідти вгору тяглося товстелезне коріння дерев, а крізь отвори у склепінні просочувалося зелене світло. Тут пахло землею, зіллям і чимось гіркувато-солодким. Між корінням блищали старі пляшки з потрухлими корками, фігурні флакони й склянки.

— Це була її лабораторія, — прошепотіла Сорча, уважно дивлячись під ноги, аби не наступити на щось, чи не спіткнутися. За мить відьма спинилася.

На кам’яному столі стояв казан — точнісінько такий, як той, що лишився у лісовому сховку, з якого являлися видіння.

— Король поїхав, але Морлок тут, — нагадав Едвард, підійшовши ближче. Він розумів, що її спинили спогади, але...

Відьма поклала руку йому на плече:
— Так. Та ми встигнемо.

Раптом із темряви з’явився білий, тонкий, напівпрозорий чоловік у старовинному, але багатому вбранні. Він плив у повітрі просто до Едварда. Видно було його босі ноги.

— Я вже бачила цього духа, — сказала Сорча. — Він тут давно.

Привид спинився за кілька кроків. Едвард, мов у трансі, рушив до нього, але Сорча різко стримала його.

— Стій, — прошепотіла. — Він проклятий і прив’язаний до цього місця. Бачиш рабський обруч на шиї й браслети на руках і ногах?

Та принц лиш витріщався на привида.

— Дід Бішоп... — вирвалося в нього, і голос зрадницьки затремтів.

Це був привид його діда — надто схожий на портрет із бібліотеки.

— Едварде, — промовив той таким голосом, який доцільно назвати замогильним, — я... твій... предок.

Привид повернувся і проплив до однієї зі стін. Кілька разів він поклав свою безтілесну долоню на стіну і зник.

Сорча підійшла до стіни, провела рукою по повітрю — там, де щойно торкнувся привид. Камінь ледь помутнів, завібрував і став ніби прозорішим. Вона зосередилася, шепочучи давні слова, і з глухим тріском у стіні окреслилась арка — таємний прохід.

— Це… його склеп? — тихо спитав Едвард.

— Не знаю, — відповіла відьма. — Але привиди не з’являються просто так. Він на щось вказує.

Повітря за аркою було густе, а запах землі ще важчим. У центрі невеликої зали стояла кам’яна плита з гербом династії Шугарда. Літери, колись викарбувані чітко, тепер заросли сірим лишайником. 

Знову з'явився привид діда. Він підплив до плити і зробив рухи, що могли означати "підніміть плиту". Потім знову підплив до Едварда. Його обличчя кривилося від плачу, але сліз не було. Привиди не плачуть — це роскіш живих. Дід відсунув край сорочки і вони побачили, що в грудях привида діра.

— У нього забрали серце, — прошепотіла Сорча. — Зачаровані серця використовують, як печаті. От чому йому і нема спокою. 

Вона глянула на плиту:
— Схоже, там щось важливе. Судячи з розмірів, навряд чи тіло.

Привид зробив рух, наче воїн, що махає мечем, і вказав на Едварда. Потім розтанув у повітрі.

— Твій предок хоче, щоб ти щось узяв. Схоже, меч, — сказала Сорча.

Едвард не горів бажанням заглядати в саркофаг, але…

Спершу спробував сам зрушити плиту, та вона виявилася надто важкою. Для неї треба хоча б ще вдоє чоловіків. 

— Хвилинку, — сказала відьма й дістала з торбини щось, що здалося Едварду магічною паличкою.

Знову сказавши незрозумілі слова, вона взяла паличку двома руками і стала чекати. За мить незрозуміла штука почала рости. Видно було, як вона важчає в руках Сорчі. Принц здивовано побачив, що це металева палиця. 

— Що це? — здивувався Едвард.

— Цукорику, це лом. Ломе, це Цукорик і він принц, — усміхнулася Сорча.

Едвард лише зітхнув — звик уже до її жартів.