Місія "Врятувати королеву"

    Котаро забрав коней і мовчки зник у темряві стайні. Зсередини долинув дзенькіт металу, кроки, глухе іржання. Едвард тим часом стояв поруч дівчини-відьми, вдихаючи знайомий запах. Малим він часто ховався в конюшнях від своїх вчителів. Нема вже того наївного хлопчака. Нема вже того наївного і сліпого принца Шугарда, що втік з балу. 

Едвард кинув погляд на Сорчу. Її обличчя, напівприховане тінню капюшона, було спокійним.
— Ти добре знаєш це місце, — тихо мовив він.
— Колись тут бувала, — відповіла вона коротко. — Давно.
Її голос став ще тихішим, перейшов майже на шепіт:
— До того, як мене тут зрадили. 

Едвард нахмурився, але не став розпитувати. Він уже зрозумів: коли Сорча не хоче говорити — краще не тиснути.

Котаро повернувся.
— Домовився про коня, — сказав він. — Хорошого, швидкого.
Сорча вдячно кивнула, потім обернулася до Едварда.
— Готовий?
— Так, — відповів він коротко.

Її губи ледь смикнулися, ніби відьма стримала усмішку.

Знову йшли вузькими вуличками. Повітря тут стояло густе, пахло сирістю і, часом, котячими сцяками. Цих хвостатих у місті дуже любили, бо вони виловлювали всяку дрібну погань. 

     Добряче довелося походити, перш ніж наблизилися до замку. Його мури зараз виглядали ще суворіше. На вежах майоріли яскраві стяги. Все було таким знайомим... і водночас зовсім іншим. Мабуть так здавалося тому, що сам Едвард встиг змінитися. Серце принца калатало.