Едвард повертається додому

      Збираючись у дорогу, Сорча загорнула мішечок із травами та бинти в провощену тканину, поклала в рюкзак і закинула його за плечі. Для далекої подорожі їй багато не треба. Відьма звикла обходитися без купи речей. 

      Едвард тим часом радісно обіймав Буцефала за шию, гладив по блискучим бокам. Принцу було приємно знову опинитися в сідлі — це повертало відчуття сили й певності, яких останнім часом бракувало через чорняву лісову фурію та всі ті божевільні події.

      Покинули відьомський сховок щойно трохи розвидніло. Перед виходом Сорча відвідала могилу опікунки — тієї, що ростила дівчинку після страти матері. Нона була єдиною рідною людиною. Після її смерті Сорча стала геть самотньою. І що з того, що десь у неї є батько, якого вона ніколи не бачила! Факт його існування не грів, не втішав. Зате від батечка дівчина отримала чи то спадок, чи то прокляття, бо приносив їй лише муку. Вже стільки років. Даремно матір віддала йому своє серце — нічого путнього не вийшло. 

Вони рухалися вузькою стежкою крізь молодий підлісок з тоненьких сосен і горобини. Сорча їхала попереду, її погляд ковзав між деревами — гострий, уважний, ніби вона бачила більше, ніж дозволяли людські очі.

— Зараз буде дещо дивне, — прошепотіла Сорча, коли вони ступили між темні стовбури листатих дерев. — Реагуй спокійно. Нічого не роби. І мовчи.

Раптом із гущавини крон спустилися дивні, кудлаті істоти з двома парами рук, довгими щурячими хвостами та гострими рогами. Їхні писки нагадували овечі, очі були майже людські, а пащі — страшенно зубаті. Едвард ще ніколи не бачив нічого подібного. Буцефал сіпнувся, але Сорча швидко втихомирила його — кінь знову став спокійним. Відьма промовила кілька слів якоюсь незрозумілою мовою... Чудернацькі створіння, схиливши голови і якось по-їжачиному чмихтячи, відступили в тінь. 

Далі їхали мовчки. Едвард вже й сам придивлявся. Сорча іноді піднімала руку, показуючи напрямок, іноді зупинялася й прислухалася. Здавалося, що за ними стежать. Краєм ока Едвард бачив то червоні, то жовті вогники очей у темряві хащ. Часом десь поруч хтось шипів або сичав, але відьма видавала короткий звук, щось між свистом й шипінням, і очі зникали.

Принц спостерігав за нею. Її постава була впевнена; темні пасма вибивалися з-під капюшона, губи часом стискалися в тонку лінію. Дивна жінка. І водночас така... приваблива. Її присутність будила в ньому... оте... таке... неспокій. Тіло реагувало на Сорчу.

— Не дарма кажуть, що Темний Ліс проклятий і небезпечний, — обережно мовив він, перебалакуючи непрохані думки.

— Не проклятий, а заклятий, — уточнила вона тихо. — Тут знаходять прихисток істоти чарівного світу. Іноді ті, кому більше немає куди йти. А тепер повертай до он того величезного каменя. Його треба об’їхати колом.

Коли об’їхали навколо каменя, все змінилося. Повітря стало легше, запах хвої розвіявся, а густі дерева розчинилися, ніби хтось зняв темну завісу. Вони опинилися на узліссі. А вдалині вже виднілися перші дахи міста.

— Про цей портал нікому ні слова, — прошепотіла Сорча. — Затямив?

Едвард кивнув. Та й кому він буде розповідати?

Далі вийшли на дорогу, де зрідка проїжджали візки й проходили озброєні патрулі.

— Ми не підемо просто до воріт, — сказала Сорча. — Палац має таємні входи. Кілька з них мені відомі. Коли ввійдемо в місто — тримайся біля мене. Я наведу морок, щоб нас ніхто не впізнав. Головне — мовчи і стримуй емоції. Будем йти обхідними дорогами. На центральній надто людно, багато патрулів.

     Доводилося просуватися вузькими провулками. Сорча, як для лісової дикунки, дуже добре орієнтувалася в місті. Едвард відчував себе... Як би то сказала його матір? Розгубленим і безпорадним. Хоча... Ні! Він не безпорадний! Просто неадаптований.

 Далі через ринок, що тільки починав оживати. Місцеві торговці розкладали свій крам, божественно пахло свіжим хлібом, різноманітною зеленню і спеціями. Служниці місцевих вельмож поспішали вдало скупитися, виторгувавши добру знижку, яку можна було покласти собі в кишеню. Едвард часом відчував погляди. Але ніхто не бачив у ньому принца. Перед людських очей йшов звичайний чоловік, не надто охайний, не надто старий. Сорча навіть на коней навела маскуючу тінь. 

Доки вона йшла попереду, Едвард помітив цікаву річ. А саме те, що вона навіть не роззиралася. Просто йшла по заданому маршруту. Жодного погляду на прилавок з намистами і стрічками, жодного погляду на вітрину з красивими сукнями, на клітку з прекрасними співочими птахами.

     Нарешті вони звернули за низьку стіну, до тінистого провулку, де пахло конями й свіжим сіном. Біля старої кам'яної криниці стояв сивий, але міцний чоловік. Побачивши Сорчу, він спершу досить тепло усміхнувся, та в ту ж мить спохватився й натягнув на обличчя байдужість.

— Ти все ж повернулася, — мовив він. — І привела з собою якогось волоцюгу.

— Котаро, мені треба лишити в тебе коней, — сказала вона. — І дістань нам ще одного, будь ласка. Я в боргу не зостануся.

Котаро кивнув і підійшов ближче.
— Коня дістану. А винагороди мені ніякої не треба. Досить того, що ти врятувала мою доньку, від тих шкуродерів-паліїв. Твою допомогу повік не забуду.

Едвард стиснув кулаки. Скільки ж людей постраждало від рук його батька?! І ці всі жахи він, пристолонаслідник, ігнорував. За своїми науками, за полицями книг, нічого не бачив. А може і не хотів бачити? Він знову й знову задавав собі це питання.
— Я ціную людей, яким можна довіряти, — сказала Сорча, простягаючи Котаро повід свого коня. Едвард повторив її дію.