Темна конячка короля

У казанку клекотіло. Новий вир злегка підсвічувався різними кольорами, що пульсували десь у глибині варива. Вир сплівся у щільну спіраль, з дна казанка, крізь клуби пари, з’явилися нові постаті.

Едвард мимоволі затамував подих.
Перед ним знову був той самий тронний зал, тільки без натовпу радників. Лише король і ще хтось, хто більше нагадував чорну пляму у формі людини, ніж живу істоту...
Раптом чорнота перетворилася на стрункого чоловіка у досить простому темно-синьому вбранні і важким золотим медальйонм на шиї.

— Це… радник мого батька, — прошепотів Едвард.
— Темна конячка, а не просто королівський помічник.— сказала Сорча.

Тепер у вирі було видно не просто зображення — можна було розібрати голоси. Глухі, ледь чутні, але виразні й знайомі:

— Вона знає надто багато, — промовив король, крокуючи туди-сюди перед троном. — І якщо почне базікати... це дійде до Ради. А я ще не достатньо в силі.
— Я можу зробити, щоб вона… забула, — обережно мовив радник.
— Забула? — король спинився. — Ні. Забути — ризиковано. Ти вже бачив, чим закінчуються твої «забуття». Герцог Бріонський уникнув нападу вовкулак. І це ще не найгірше! Гірше те, що він уже поза межами нашого впливу й ось-ось усе згадає.
— Я його дістану. Та й хто йому повірить, якщо... скажімо... у нього трапиться напад безумства? Ваша влада міцна. А з королевою можна вирішити все більш... еее... традиційно. Ваша Темносте? — радник чекав підтвердження.

Обличчям короля пробігли конвульсійні посмикування.
— Аааай… м-м-м… Собака! — вигукнув він, схопившись за праву щоку, що перекосилася від судом. Праве око вирячилося, майже вилазячи з орбіти, але за мить усе зникло. Минулося, мов і не було.
— Цей чоловічок усе ще смикається. Хоча вже повністю поглинутий, — буркнув він сам до себе, погладжуючи правий бік. — Видно, плаксуха йому досі небайдужа. Де тільки ще сили взяв!
Він підвів голову й кинув до чаклуна:
— Роби, як завжди. Тільки дочекайся, коли я поїду з замку. Пам'ятай, максимально природня смерть! А тоді вже можна буде свататися до Ліліори. Гарну ідею ти мені подав. Молода дружина, ще й така красуня, збадьорить мене. Давно я не мав цих справ зі смертними. До речі, ти знайшов те щеня? Едварда?

— Принц утік прихопивши плащ герцога Бріонського. Саме тому герцога не пошматували.
— Морлоку, я питаю про принца! ДЕ ВІН?! — уже зовсім не по-королівськи зірвався правитель.

Едвард стояв, мов облитий крижаною водою. Казанок показував далі.
— Він потрапив у пастку замість герцога. Часом вовкулаки затягують здобич глибоко в ліс. Тіло принца шукають, — спокійно відповів Морлок.

Король невдоволено махнув рукою й сів на трон, підперши підборіддя.
Маг жестом фокусника витягнув із рукава крихітний флакон з темною рідиною.
— Магічна отрута, — прошепотів він. — Діє природно. Дуже м’яко. Це може бути... скажімо...напад пропасниці, що в її знервованому стані...
— Морлоку, — перебив його король, — ти знаєш, що робити.
— Як накажете, мій володарю, — відповів той і підняв очі. В них не було нічого людського. Лише темрява. Як і в очах самого короля.

Едварду стало млосно. Йому хотілося заперечити, та вир у казані не давав простору для сумніву — кожна сцена виглядала надто реальною.
Кожен жест, кожен погляд батька пронизував його знайомою холодністю.

Казанок чмихнув парою, вода заспокоїлася. Полум’я згасло, залишивши тільки дим і запах спалених трав.
Принц важко дихав, відчуваючи, як десь глибоко в душі щось тріснуло. Може, це луснула мильна бульбашка його марних надій? Чи довіра? Чи саме поняття честі корони, втовкмачуване з дитинства? Що він знав про свого батька? Чого він ще не знає про нього?

— Сорче… — в його погляді був розпач. — Якщо все це правда… тоді мій батько не лише твій ворог, а й мій. І навіть більше — ворог усього королівства. Я мушу врятувати матір!
Вона кивнула, не зводячи з нього очей, у яких блищав жаль. Вона добре знала, як це — втрачати близьких людей.
— Тепер ти починаєш розуміти, Цукорику, — мовила тихо, але в кожному слові бриніла сталь. — Твій батько не просто користувався послугами мага, а уклав угоду з темрявою, яка його зрештою поглинула.

Принц відчув, як усередині знову піднімається хвиля — кипить, як те, що щойно вирувало у відьомському казанку. Йому хотілося вибухнути. Кинутись до замку й…

— Моя мати… 
Сорча підійшла і взяла його за руку.
— Жива, — відповіла відьма. — Морлок не вбиває відкрито. Він труїтиме королеву повільно. На це піде кілька днів. І почне, як ти вже чув, після від'їзду короля. 

Едвард відчув, як тепло Сорчиної руки досягнуло його серця.
— Що ж, принце Цукорику, тепер ти знаєш, що я тобі не ворог.

Щойно згаслий вогонь знову оживав, кидаючи з-під казанка теплі відблиски на обличчя двох, що відтепер були пов’язані спільною справою.
Кожен із них відчував страх, сумнів, але твердо вирішив боротися.