Чари, зілля і все таке

      Сорча мовчки взяла невеличкий казанок із водою й поставила його на каміння в центрі кола — там, де вночі так гарно палало вогнище. Рештки сіна, яке накидав Едвард, іще тліли. Вона підклала кілька полін, легко дмухнула — і полум’я знову весело затанцювало довкола казанка.

Відблиски вогню грали на її красивому, зосередженому обличчі. Едвард спостерігав, як Сорча рухається — впевнено, зосереджено, з природною грацією. Зовсім не схожа на придворних панянок, що пурхають мов метелики, навмисне стають у завчені красиві пози, старанно контролюють міміку.

За вікном завивав вітер, час від часу задираючи важку штору, а всередині тріскотіли дрова, наповнюючи простір м’яким, живим теплом і приємним запахом.

— Сорче, — озвався він після паузи. — Якщо я дотримуватимуся всіх твоїх правил… ти повіриш мені, що я не такий, як мій батько?

Вона не дивилася в його бік. Аби не видати свого здивування тим, що його хвилює її думка про нього. Просто сказала: 
— Побачимо, принце Цукорику. Довіра — не зілля. Вона не вариться за ніч.

Сорча взяла дерев’яну ложку й повільно помішувала воду, хоч у казанку ще не було нічого. Просто рухалася — рівно, спокійно, щоб приховати те, що її бентежило.

Едвард сидів, дивився на дівочі плечі, на темне волосся, заплетене в тугу косу. Йому раптом закортіло сказати щось іще — будь-що, аби розвіяти цю тишу. Але слова застрягли десь посеред горла.

Вона випрямилася, обернулася до нього й тримала в руках невеличкий мішечок із сушеними травами.
— Допоможеш? — коротко кинула.

— Звісно, — відповів він.

Принц зробив кілька кроків, і вони опинилися зовсім близько. Надто... відчутно. Відьма подала йому ганчірку.

— На, зніми казанок і постав збоку від вогнища, — скомандувала вона, а сама набрала в пучки трав'яну потерть і кинула у воду.

Едвард усміхнувся:
— Це буде якийсь фокус?

— Не фокус, Цукорику, — відповіла вона, — справжнісінькі чари.

Казанок зашипів, пара піднялася вгору, наповнюючи повітря терпким, невідомим запахом. Полум’я тріснуло, кинуло вгору іскри. Сорча взяла невелику баночку, вилила в казан кілька густих крапель, додала пару сухих корінців і почала швидко розкручувати ложкою воронку.

— То що далі? — спитав принц.

— Просто мовчи й дивись, — сказала вона, не відриваючи погляду від казанка.

— І коли щось буде? — не вгамовувався він.

— Зараз зрозумієш. Дай руку.

Він без вагань простягнув їй правицю. Сорча дістала з піхов тонкий ніж, ледь вколола йому палець, капнула кілька крапель крові в центр виру, потім піднесла його руку до своїх губ, прошепотіла щось і дмухнула. Болю він не відчув. Коли глянув — ранка вже заліковувалася, ніби минуло кілька днів. І в ту ж мить усе довкола спалахнуло.

Полум’я піднялося вище, потім різко пірнуло під казан і стихло. Усередині киплячої води, просто з центру закрученого виру, почали проступати зображення. Вони спліталися, згущувалися, утворюючи силуети, обличчя, уривки подій.

— Що це?.. — прошепотів він.

— Минуле, — тихо відповіла Сорча. Її голос став глухим, віддаленим. — Тіні тих, хто був до нас.

Едвард придивився — і серце стиснулося в лещатах.
Перед ним виринала знайома королівська зала. На високих мармурових сходах, біля трону, стояв його батько — суворий, мов камінь, у темно-червоному плащі, що спадав важкими складками. Поруч — бліді радники, а внизу, під мечем охоронця, навколішки стояла жінка. Молода, темноволоса… надзвичайно схожа на Сорчу.

— Хто вона?.. — ледь вимовив Едвард, хоча вже здогадувався.

— Моя мати, — відповіла Сорча. — Твій батько звинуватив її у зраді. Сказав, що вона чаклунка. Що саме вона наслала чари, які знищували древні роди.

Вогонь освітив її обличчя. На ньому принц побачив не гнів і не біль — лише рішучість.

— Я тоді була дитиною, — промовила вона. — Мене забрали, коли її вели на вогнище. Якби тітка Тоторія не сховала мене, я теж згоріла б того дня.

Едвард застиг. У голові вихором проносилися думки: «А що, як це обман? Або чари?..» — і водночас інші: «Це на нього схоже… Це ж про нього».

Світ довкола здався темним, розмитим, мов вир у казані. Лише полум’я пульсувало гарячою, живою точкою, повертаючи до тями.

— Сорче… — він зробив крок до неї. — Мені страшенно шкода.

Вона подивилася на нього очима, в яких світилася не лють, а щось глибше.
— Звісно. Ти був принцем у золотій клітці. Але тепер ти тут. І ти знаєш чому.

Вогонь знову піднявся. Вода закипіла, пішла бульбами. Сорча додала трохи порошку й закрутила новий вир, шепочучи слова, яких Едвард не розумів.