В полоні

Ранок видався тихим і холодним. Тьмяне світло пробивалося крізь дірку в стелі й падало Едвардові на обличчя. Він повільно розплющив очі, відчуваючи, як затерпла шия і ниє спина. Спати на оберемку сіна, що вночі слугував йому за постіль, виявилося не надто зручно й доволі холодно.

«І як це королівські конюхи примудряються дрихнути на сіні?» — подумав він, обтрушуючи й розправляючи одяг.

Відьми ніде не було видно.

Едвард роззирнувся. Хотілося пити й щось поїсти. Біля згаслого вогнища, в якому тепер лишилися тільки купка попелу і трохи вуглин, стояла порожня сковорідка, поруч — така ж порожня глиняна миска, з якої він учора їв. Яєчню довелося брати руками — відьма не дала йому ні ложки, ні виделки.

Принц Едвард Ален Шугард Вуденберійський прислухався. Ніяких звуків. Лише легкий протяг ворушив занавіску на єдиному вікні, а десь за ним пищала якась пташка.

Він помітив, що руки вже не зв’язані. Обережно звівся й рушив до виходу, хоча здогадувався: навряд чи все буде так просто.
І ось воно! Щойно він переступив через лінію, накреслену на кам’яній підлозі, як ноги раптово підкосилися, в голові закрутився темний вихор, нудота стисла горло, світ поплив. Едвард хутко відступив назад — і відразу відчув полегшення. Сумнівів не лишилося: відьма наклала чари.

Ця зловредна фурія породила в його голові думку, що, можливо, батько таки має рацію у своєму прагненні винищити «поганське поріддя». Але думка не затрималася надовго. Він махнув на неї, мов на набридливу муху, й став обмірковувати, як вибратися з халепи.

Принц пройшовся вздовж лінії, накресленої на каменях, уважно роздивляючись.
Тонкий білий слід тягнувся по колу. Едвард скрушно зітхнув і заговорив сам до себе, як це іноді робив:
— І як, питається, поводитися, коли тебе замкнули в пастці, а чарівна злодійка десь швендяє по своїх відьомських справах? — пробурмотів він уголос. — Може, варто просто виглядати достойно, коли вона повернеться? Що б сказав на цю ситуацію мій учитель етикету?..

Він повернувся до решток вогнища, взяв невеличку паличку, що лежала на підлозі, й став розгрібати попіл. Раптом побачив тліючу жаринку. Не довго думаючи, він згріб руками оберемок сіна, на якому спав уночі, і кинув у вогнище. Спершу нічого не відбувалося. Тоді він став на коліна, схилився й почав щосили дмухати. З’явився димок. А як відомо, диму без вогню не буває. Тож принц привітав себе з досягненням і задмухав ще сильніше. З’явився язичок полум’я. За ним другий. Але вогонь не поспішав заковтувати сіно.

Потім Едвард узяв сковорідку, роздивився — нічого цікавого. Хіба що на дні лишилася крапля застиглого жовтка, яку так і хотілося злизати, але принц гордо стримався. Він ще не настільки здичавів у цьому богом забутому місці, аби так принижуватися.

Він сів на рештки свого імпровізованого лігва й сперся ліктями на коліна, заглибившись у роздуми.
— Отже, чари, — тихо мовив він. — Вони тримають мене тут. Але ж будь-яка пастка має слабке місце… Думай, думай...

Він спробував кинути в двері один із камінців, що огороджували вогнище. Камінь спокійно перекотився за межу, не викликавши жодної реакції.

— Прекрасно. Значить, пастка діє лише на мене. Дякую, люба відьмо, за цю честь, — буркнув Едвард і почухав потилицю.

За вікном знову пискнула пташка — гучніше, настирливіше. Він підвівся, підійшов настільки близько, наскільки міг, і визирнув. Назовні розкинувся густий, темний, змоклий від ранкової мжички ліс.  Все здавалося таким спокійним. На якусь мить принц вгледів, що поміж дерев мелькнув силует — темна постать у плащі, яка швидко рухалася до відьомського сховку.

Едвард відступив від вікна.
— Явилася пропажа, — пробурмотів він. — Подивимось, що ти ще вигадаєш.

Він випростав спину, струснув пил із рукавів і сів  максимально рівно, намагаючись виглядати настільки гідно, наскільки це можливо для людини, яка ночувала на сіні й у якої від голоду страшенно бурчав живіт. Щойно він подумав, що з їжею ще можна потерпіти, як йому раптом стала надокучати зовсім інша потреба. І з нею вже точно довго не потерпиш. Добре, що після сну він не знайшов води і не напився, — хто зна, до чого це б його довело.

Двері рипнули. У кімнату увійшла вона — спокійна, з кошиком у руках і волоссям, на якому лишилися блискітки води. Від сирості воно трохи закучерявилося. Відьма виглядала дуже красивою. І він навіть міг би якийсь час нею помилуватися, якби сечовий міхур не тиснув на очі, мозок і нервову систему.

— Добрий ранок, ваша світлосте, — мовила відьма спокійно, наче вони зустрілися за сніданком у одній з затишних гостьових кімнат замку. Бракувало лише красивого реверансу. — Бачу, ви дослідили мої чари. Вам щось не довподоби, що сидите так, ніби у вас в дупі коцюба?

Едвард примружився... і вже трохи просльозився. Не від образливої репліки про коцюбу, а від стримуваного бажання.
— Стосовно чарів... Не скажу, що вони мене вразили. Хоча, мушу визнати, вони таки досить запаморочливі. Втім, можна було б зробити менш нудотно. І, між іншим, ви мали б передбачити, що у полонених є певні невідкладні фізіологічні потреби.

Вона усміхнулася краєчком губ, поставила кошик на грубий кам’яний стіл і повільно розгорнула тканину, під якою блиснула свіжа хлібина й шматок сиру.
— Бачу, що ви голодніший за свою гордість.

Його шлунок голосно відповів за нього. Але зараз не шлунок був головним.

— Де у вас вбиральня? — поспіхом запитав він, відкинувши зайве словоблудство, на яке вже не було ні сил, ні часу. Сорча помітила, що він почервонів від сорому. Це виглядало… виглядало мило. Загалом, вона очікувала, що принц виявиться таким самим мерзенним, як і його татусь. Але цей Цукорик її здивував. І хоч як їй не хотілося того визнавати, але минулого вечора він ризикнув власним життям і врятував її, незнайомку і викрадачку,  від смертоносної пащеки перевертня. Цієї ночі Сорча дуже погано спала, крізь дрімоту обдумуючи нові обставини.
— У вбиральню, ваша світлосте? — перепитала вона з удаваною серйозністю. — Боюся, що у мене не знайдеться жодного позолоченого нічного горщика?