Незнайомка

Принц сіпнувся, та було запізно. Мотузка туго стягнула його руки вздовж тіла й потягнула вниз із сідла, наче до її кінця прив'язали каменюку. Він гепнувся спиною на м’яку лісову підстилку з трави та опалої хвої. Буцефал занепокоєно заіржав і забив копитами, та його втихомирив голос незнайомки:

— Все добре. Все добре. Заспокойся. — повторила вона кілька разів і кінь, на диво, підкорився.

Едвард, якому за час польоту з коня промайнула дурна думка, що це може бути принцеса Ліліора, придивився  до незнайомки, яка вже зняла капюшон. Принц Шугард неабияк здивувався — перед ним, у місячному світлі, стояла висока чорнява дівчина. 

— Таки жінка. — вирвалося в нього.

— Ого, а ти спостережливий, — хмикнула незнайомка, окинувши його дивним, оцінюючим поглядом.

Принц намагався підвестися, але мотузка не пускала.

— Слухай, я тобі вдячний за порятунок, але може вже розв’яжеш? Мотузки тут явно зайві.

— Ні, — спокійно відповіла вона. — Я ще не вирішила, що робити з таким трофеєм.

— Трофеєм?! — обурився Едвард. — Я, між іншим, спадкоємець престолу!
— Це я якраз добре знаю, пане Цукор. — враз насупилася дівчина. Різко смикнувши за мотузку, вона змусила принца підвестися і підійти ближче. 

— Хто ти така? — прошепотів він, ніби зачарований її темними очима.
— Та, хто врятувала тобі життя, — хитро всміхнулася вона. — І та, хто вирішить, що з цим життям робити далі. Час сплатити борги, Цукорику.

Принц ковтнув слину. Він вже здогадався, що потрапив у пастку, значно небезпечнішу за бал із претендентками. Та пооплакувати власну гірку долю йому не довелося — зашкодила повторна поява перевертня.  Цього разу вовкулака вискочив безшумно й ледь не настрибнув на принца. Едвард дивом ухилився, і тоді лютий звір кинувся на незнайомку, яка зовсім не чекала нового нападу. Вовк збив її з ніг і вже-от-от мав уп’ястися іклами, та принц рвучко кинувся вперед і вдарив його плечем у бік. Звичайно, на землю він чудовисько не повалив, але цього вистачило, аби дівчина встигла застосувати свою магію. Щось блиснуло, і в повітрі різко запахло паленою шерстю. Перевертень заскавчав і відскочив у темряву.

— Ну, тепер уже навряд повернеться, — сказала вона, підводячись. Ану дай-но гляну на твою закуташку, — вона різко зірвала плаща, навіть мотузки не стали на заваді, пильно оглянула, понюхала і кивнула головою, ніби підтверджуючи якусь здогадку. 

— Хтось добряче постарався. Ти, Цукорику, комусь серйозно насолив. Обробили твій плащик зіллям-приманкою для перевертнів. І самі вовкулаки тут з’явилися аж ніяк не випадково… Цікавесенько як, бляха. 

Незнайомка поклала плащ на землю й висипала на нього щось із торбинки, що висіла в неї на поясі.

— Покажи, хто.

Над плащем піднявся сивий пар, у якому замиготіли примарні зображення. Едвард, як не вдивлявся, нічого так і не розібрав.

— Гори, — промовила вона, і тканина в ту ж мить спалахнула, згорівши дотла.

Коли принц знову звівся на ноги, він помітив, як із темряви вийшов її кінь — чорний, наче сама пітьма. Дивно, що вовкулаки його не зачепили.

— Ну годі вже, розв’яжи мене. А то це якийсь абсурд. Розв’яжи — і поговоримо. Розповіси, які у тебе до мене претензії, — примирливо мовив Едвард.

— О ні, Цукорику, — холодно всміхнулася вона. — Спершу завітаємо в більш затишне місце.

Вона підвела Буцефала до поваленого дерева.

— Лізь у сідло.

— І не подумаю, — буркнув принц розлючено.

— Тоді лишу тебе тут… З тими милими песиками, яких послали саме по твою ніжну дупу.

Вона скочила на свого чорного коня. Тугий вузол на його руках навіть не подумала розв’язувати, але мотузка, мов жива, сама зсунулася так, що він міг обпертися руками й утримати рівновагу.

Принц не хотів чекати повернення вовкулак і, хоч і з підкресленим незадоволенням, обрав їхати з нею. Порівняно з цією фурією, Ліліандра тепер здавалася йому майже янголом.

Ліс ставав дедалі густішим. Крони перепліталися над головами, не пропускаючи навіть місячного світла. Чути було лише кроки двох коней, потріскування сухих гілок під копитами. Час від часу Едварду ввижалося, що за ними ще хтось стежить із темряви, але дівчина поводилася спокійно, наче знала тут кожну стежку, кожен кущ.

Вони вже проїхали не малу відстань, кілька разів продираючись крізь справжні хащі, коли нарешті дерева розступилися, й принц побачив перед собою величні прадавні руїни. Видно, що колись це була моцна фортеця, але її башти давно впали, заросли плющем і диким виноградом.

— Ласкаво прошу до мого скромного дому, — промовила незнайомка й зиркнула на нього з іронічною посмішкою.