ЦУКОРИК І ВІДЬМА: Принц утік з балу

      Королівський бал тривав уже третю годину, а принц Шугард вперто сидів на троні. Він ще не потанцював із жодною претенденткою на роль його обраниці. Едварда не так хвилювали манливі дівочі погляди, як те, що його зад уже почав нити від довгого сидіння. У цю мить він мріяв лише про одне — втекти якомога далі від усього цього галасу, приторної суміші парфумів, нав'язливого кокетства і солодких усмішок.

Він навіть був готовий нарешті начхати на вічне батькове невдоволення: «єдиним спадкоємцем, який на біду не поважає королівських традицій і не виконує свою роль як слід». Мати ж, захоплена місією «вигідного одруження для безцінного Едвардусика», особливо просувала кандидатуру принцеси Ліліори — молодої вдови з сусіднього королівства, яка славилася красою, багатством і суворістю. На переконання королеви, Едварду потрібна була саме така «владна і розумна жінка, яка зуміє подбати».

Ліліора останнім часом надто часто навідувалася в гості, і мати змушувала його показувати їй то бібліотеку, то галерею з родинними портретами, то сад. Навіть навмисне впровадила нову традицію виїздити на пікніки та стала запрошувати, якщо не свою улюбленицю, то ще купу всяких юних красунь, які "можуть скласти достойну партію".

Як завжди, думкою самого принца мало хто цікавився. Королю конче потрібно було переконатися, що династія буде продовжена. В іншому випадку навряд чи він узагалі приділяв би синові стільки уваги. Принаймні раніше він цього не робив — хіба лиш тоді, коли рівень незадоволення надто підіймався й наставав час покарати неслухняного нащадка.

Едвард чудово бачив, що принцеса справді дуже гарна. Її довге світле волосся спадало м’якими хвилями до тонкої талії, а впевнений погляд яскравих зелених очей та легка усмішка повних, соковитих губ змушували чоловіків відчувати водночас страх і бажання. Ліліора подібна до дорогоцінного кинджала — витончена, блискуча, створена для того, щоб захоплювати погляд і... завдавати раптових, точних ударів у серце. Один необережний рух — і це лезо, що сліпить сонячними зайчиками, уже відчуває твою кров.
До Едварда доходили чутки, що вдові подобалося командувати і… дещо більше. Попри всі можливі вигоди, принц відчував, що шлюб із Ліліорою стане залізними лещатами на його горлі.

— Сину мій, подивися, принцеса неймовірно граційна. — похвалив король Ліліору, яка кружляла в танці з черговим партнером. — Красива, молода, багата. Така дружина безцінна.
— Так, батьку… — ледве стримуючи розпач, видушив із себе Едвард.

І коли ще й мати почала нахвалювати принцесу, його терпіння остаточно урвалося. Під приводом спалаху непереборного бажання потанцювати він зійшов із трону, запросив першу-ліпшу дівчину й, кружляючи з нею в танці, непомітно наблизився до балкона. Там принц чемно вибачився перед партнеркою й швидко вийшов на балкон-терасу, де, мимохідь, прихопив із диванчика плащ котрогось з гостей.

Свіже нічне повітря вдарило в обличчя, і Едвард відчув полегшення. Уміло злізши з балкона, він рушив через сад із білими мармуровими статуями в бік конюшень. Звуки музики стали стихати. Пізньовечірня тиша тепер порушувалась лише приємним шурхотом гравію, що озвучував кожен крок принца-втікача.

Біля конюшні пахло свіжим сіном і ледь вловимим, характерним запахом кінського кизяку. Едвард навшпиньки підійшов до свого улюбленця — гарного каурого жеребця. Буцефал тихо заіржав, упізнавши господаря, й радісно тицьнувся теплим, м’яким носом у його долоню. Принц відчув під довгими ворсинками оксамитову, трохи вологу від подиху шкіру.
— Тсс, друже, — прошепотів він, лагідно погладивши теплу і сильну шию друга. — Маємо прогулятися.

Принц Шугард сам осідлав коня, вивів його з конюшні і Буцефал слухняно рушив уперед, наче теж мріяв залишити двір.
— Що, друже, і тобі нетерпиться втекти? Вчомусь ми з тобою схожі. Нас обох оцінюють по породі. Але тебе хоча б не змушують одружитися з гарпією.

Холодний вітер розвівав волосся вершника і довгу кінську гриву, коли вони вискочили з-за мурів і помчали в бік темного лісу.
«Пересиджу все це безумство в мисливському будиночку, — подумав Едвард, стискаючи поводи. — Там хоч ніхто не примушує танцювати чи одружуватися».

Але ліс приготував принцу власний, можливо дещо страшніший за зграю приставучих претенденток, сюрприз.

Ледь він минув арку з двох переплетених старезних грабів, що відмежовувала замковий лісосад від диких хащів пралісу, як почулося моторошне виття. Спершу десь попереду, а згодом і праворуч. Волосся на потилиці в нього стало дибки. І вже за мить із-поміж дерев вискочили велетенські чорні вовки. Не звичайні, а справжні перевертні. Їхні очі палали пекельним вогнем, а загострені ікла блищали в холодному місячному світлі. Зграя швидко оточила вершника.

Буцефал захропів і став дибки. Принц ледь утримався в сідлі, коли один із перевертнів рвонув уперед, і його лапи майже зачепили ногу престолонаслідника.
— О, я не здивуюся, якщо це кімнатні песики Ліліори… — пробурмотів принц, зводячи коня в бік. У нього навіть не було з собою зброї. Нічого крім красивого інкрустованого дорогим камінням кинжалу, що висів на поясі в розшитих золотими і срібними нитками піхвах — радше прикраса, ніж зброя.

Перевертні тіснили його в глиб лісу, клацаючи пащами, лякаючи коня гарчанням. Коли перший хижак майже дістався до стремена, раптом із тіні вийшов хтось високий, в темному плащі, з капюшоном на голові. Він підняв руку, і повітря довкола ніби задрижало. Один змах і невидима сила відкинула нападників назад. Котрийсь з вовків заскавчав, інші хоч і гарчали, але відступали і згодом розтанули в нічних сутінках.

Вочевидь, це був справжній маг чи чаклун. Адже так впоратися з перевертнями міг лише той, хто володів силою магії.

— Ви… врятували мене?! Дякую… — промовив принц, якого й досі не відпустив переляк.
— Здається, так, — відповів незнайомець... на диво мелодійним, жіночим голосом.

Принц іще не встиг оговтатися від подиву, як відчув, що його міцно обплутує товста мотузка…