Глава 23*

Глава 23.
*Темрява і світло* 

Жовтень уже повністю вступив у свої права. Дні ставали коротшими, небо частіше затягувало сірими хмарами. Поліна того дня повернулася з магазину трохи раніше, ніж зазвичай. Макс був на роботі, а вона вирішила пройтися парком — свіже повітря допомагало впоратися з тривожними думками. 

Вона не помітила темний автомобіль, що повільно рухався слідом. Не почула кроків за спиною, доки не стало пізно. Рука різко затулила їй рот, світ закрутився, а останнє, що вона встигла відчути — паніку і страх за дитину. 

Коли Поліна отямилася, навколо була темрява і запах сирості. Старий підвал, бетонні стіни, тьмяне світло лампи. Її руки були зв’язані, спина боліла від холодної підлоги. Серце шалено калатало. 

— Влад… — прошепотіла вона, побачивши знайомий силует. 

Він стояв біля дверей, задоволено посміхаючись. 

— Твій герой тепер заплатить, — холодно сказав він. — Або втратить усе. 

Поліна відчула, як хвиля страху накриває її повністю. Вона інстинктивно намагалася захистити живіт, хоча руки були зв’язані. 

— Не чіпай мене… я вагітна… 

— Саме тому ти така цінна, — кинув Влад і дістав телефон. 

Він зробив кілька фото: Поліна зв’язана, злякана, у сирому підвалі старого будинку за містом. Через кілька хвилин Макс отримав повідомлення. 

На екрані — фото коханої. Нижче текст:
«Хочеш, щоб вона і твій малюк лишилися живими — 10000$. Час пішов.» 

Світ Макса розсипався на уламки. Він перечитував повідомлення знову і знову, не вірячи. Кров стукала в скронях, руки тремтіли. Але замість паніки прийшла холодна рішучість. 

— Ти не знаєш, з ким зв’язався, — прошепотів він. 

Макс згадав старий заміський будинок, куди Влад колись кликав його ще влітку — покинута дача його далекого родича. Іншого місця Влад просто не мав. 

Не гаючи ні хвилини, Макс сів у машину і помчав за місто. Дорога здавалася безкінечною. Він не думав про гроші. Він думав лише про Поліну. Про їхнього малюка. 

Будинок стояв похмурий, занедбаний. Вікна закриті, подвір’я заросле бур’яном. Макс обійшов його ззаду і почув слабкий звук — ніби стукіт. 

Він вибив двері підвалу плечем. Усередині було темно. 

— Поліно! 

— Макс… — ледь чутно відповіла вона. 

Влад кинувся на нього ззаду, але цього разу Макс був готовий. Лють, страх і любов злилися в одне. Боротьба була короткою, але жорсткою. Макс зумів відштовхнути Влада і знешкодити його. 

Він одразу кинувся до Поліни, розв’язав її руки й обережно притиснув до себе. 

— Я тут. Все добре. Ти в безпеці. 

Вона тремтіла, її обличчя було блідим. 

— Малюк… Макс, мені страшно… 

Він не став чекати. Підхопив її на руки і виніс із підвалу. Машина мчала до міської лікарні так швидко, як тільки могла. 

У приймальному відділенні лікарі одразу забрали Поліну. Макс залишився в коридорі, стискаючи кулаки й молячись, щоб усе було добре. 

Стрес був надто сильним. У Поліни почалися болі, лікарі говорили про загрозу втрати вагітності. Кожна хвилина тягнулася вічністю. 

Макс сидів, опустивши голову, згадуючи її усмішку, їхнє перше УЗД, маленьке серце на екрані. 

— Тільки тримайтеся… — прошепотів він. 

Минуло кілька годин, перш ніж лікар вийшов до нього. 

— Нам вдалося стабілізувати стан. Загроза була серйозна, але зараз і мама, і дитина в безпеці. Вагітність збережена. 

Макс заплющив очі, і вперше за весь день по його щоках покотилися сльози. 

Коли його впустили до палати, Поліна лежала бліда, але жива, з крапельницею в руці. 

— Ти врятував нас… — прошепотіла вона. 

— Ні, ми разом вистояли, — відповів він, обережно беручи її за руку. 

Він нахилився і притиснув лоб до її долоні. 

— Я більше ніколи не дозволю нікому наблизитися до тебе. 

Поліна слабко усміхнулася і поклала його руку на свій живіт. 

— Він тримається. Наш сильний малюк. 

За вікном починався світанок. Після найтемнішої ночі завжди приходить світло. І хоч Влад намагався зруйнувати їхнє життя, він лише довів одне — їхня любов сильніша за страх, сильніша за помсту, сильніша за темряву. 

Тепер вони знали: разом вони здолають усе. І ніщо більше не змусить їх відпустити одне одного.