ЕПІЛОГ*

ЕПІЛОГ.
*ЧЕРЕЗ П'ЯТЬ РОКІВ*
Червень жеврів теплим сонцем над селом – так само, як і п’ять років тому, коли Поліна приїхала сюди на канікули. Сонце лагідно лягало на зелені луги, річка тихо виблискувала між вербами, а у дворі бабусиної хати лунав дзвінкий дитячий сміх. 

— Тату, дивись, як я швидко! — кричав Артур, мчачи подвір’ям із дерев’яним літачком у руках. 

Йому вже п’ять. Світловолосий, із допитливими очима й тією ж упертою складкою губ, як у Макса. Він бігав босоніж по траві, сміявся, падав, піднімався й знову біг — ніби саме життя несло його вперед. 

Макс стояв біля паркану, спершися на нього плечем, і з гордістю спостерігав за сином. 

— Обережно, чемпіоне! Не збий курей бабусі! — жартував він. 

Артур лише голосніше засміявся. 

На ґанку сиділа Поліна. Її руки ніжно лежали на круглому животі. Вона була вагітна вдруге — цього разу вони чекали дівчинку. 

— Лізонька, — тихо промовила вона, погладжуючи живіт. — Чуєш, як твій братик галасує? 

У її очах світилася та сама ніжність, що й у перші дні материнства. Але тепер до неї додалася впевненість. Вона вже знала, як тримати немовля, як пережити безсонні ночі, як не розгубитися у страхах. 

Макс підійшов і сів поруч, обійняв її. 

— Пам’ятаєш, як ми боялися першої прогулянки з Артуром? — усміхнувся він.
— А ти тоді десять разів перевіряв, чи правильно складений візочок, — засміялася вона. 

Вони дивилися на сина, і в їхніх поглядах було стільки пройденого — стільки ночей, тривог, радості, боротьби. 

Їхня історія не була легкою. Вона починалася з сумнівів і осуду. З пліток, зі страхів, із тіней минулого. Вони пережили втому, непорозуміння, випробування, чужий біль і власні помилки. 

Але щоразу вони обирали одне одного. 

Щоразу — родину. 

Артур підбіг до мами й обійняв її за ноги. 

— Мамо, а коли вже Ліза народиться? 

— Скоро, мій хороший, — усміхнулася Поліна. — Ти ж будеш найкращим старшим братом? 

— Буду! Я її захищатиму! 

Макс підняв сина на руки. 

— Оце так команда у нас, — сказав він. — Тато, мама, принц Артур і маленька принцеса Ліза. 

Вітер легко колихав гілки старої верби біля річки — тієї самої, під якою колись усе почалося. Вона й досі стояла там, мовчазний свідок їхньої юності, перших почуттів і сміливих рішень. 

Тепер вони вже не зважали на чужі погляди. Люди звикли. Хтось навіть захоплювався. Бо за ці п’ять років стало очевидно — їх не зламали. 

Вони виросли разом. 

Навчилися слухати. Підтримувати. Прощати. 

Поліна підвелася, повільно, обережно. Макс одразу простягнув руку. 

— Я з тобою, — сказав він так само, як і в день, коли народжувався їхній первісток. 

— Я знаю, — відповіла вона. 

У дворі пахло свіжою травою й бабусиним ванільним  пирогом. Сонце повільно котилося до обрію, фарбуючи небо в золотисті кольори. 

Артур знову побіг по подвір’ю, вигукуючи щось про майбутній будинок для сестрички. Макс сміявся. Поліна дивилася на них, і її серце було сповнене спокою. 

Їхня історія не була казкою. У ній були сльози, страх і боротьба. Але саме тому вона стала справжньою. 

І тепер вона завершувалася так, як і повинна завершуватися історія про любов —щасливим продовженням.
Вони запам'ятали їх перше літо на завжди– їхнє солодке літо. 

                                                          КІНЕЦЬ.