Глава 39*

Глава 39.
*Тінь минулого* 

Того дня весна вже була по-справжньому теплою. Сонце світило яскраво, у повітрі пахло цвітінням, а візочок із маленьким Артуром тихо котився знайомою алеєю парку. 

Поліна йшла поруч, злегка посміхаючись — син спав після годування. Макс тримався ближче до візочка, як завжди уважний і зосереджений. 

— Сьогодні він спокійний, — тихо сказала Поліна.
— Мабуть, відчуває, що батьки поруч, — усміхнувся Макс. 

І саме в цей момент їхню ідилію розірвав хрипкий голос. 

— О, яка щаслива сімейка… 

Вони обернулися. За кілька кроків стояла Світлана. 

Вигляд у неї був жахливий. Обличчя потемніле, під очима глибокі тіні, волосся скуйовджене. Від неї різко пахло алкоголем. Куртка висіла неохайно, рухи були різкі й невпевнені. 

Поліна інстинктивно наблизилася до візочка. 

— Світлано?.. — тихо промовив Макс, не приховуючи шоку. 

— Не вдавайте, що раді мене бачити, — гірко засміялася вона. — У вас же тепер усе ідеально, правда? 

Макс напружився. 

— Тобі краще піти додому. 

— Додому? — її голос зірвався. — У мене немає дому! Немає нічого! Через вас! 

Поліна розгублено дивилася на неї. 

— Що ти таке говориш?.. 

Світлана підійшла ближче, очі її блищали від сліз і злості. 

— Влад у в’язниці. Ви ж цього хотіли? Ви все зруйнували! 

Макс стиснув щелепи. 

— Влад сам зробив свій вибір. 

— Ні! — крикнула вона. — Це ви довели його! Ви спровокували! Якби не ви, він би не… не… 

Вона замовкла, ковтаючи повітря, а потім її голос став тихішим, але ще болючішим. 

— Я була вагітна… 

Поліна відчула, як земля ніби похитнулася під ногами. 

— Що?.. — прошепотіла вона. 

— Я чекала дитину, — продовжила Світлана, дивлячись кудись повз них. — Але коли його посадили… я не витримала. Лікарі сказали — стрес. Я втратила її. 

Мовчання впало важким каменем. 

Макс стояв нерухомо, не знаходячи слів. Поліна інстинктивно поклала руку на візочок, ніби захищаючи сина. 

— Це… це не наша провина, — тихо сказав Макс. — Нам шкода, але… 

— Вам шкода? — гірко посміхнулася Світлана. — Подивіться на себе. Ви гуляєте в парку з немовлям. А я… я залишилась ні з чим. 

Її плечі здригнулися. 

— Я теж хотіла тримати свою дитину… — прошепотіла вона. 

У її словах було стільки болю, що навіть крізь образу він відчувався гостро. 

Поліна відчула, як серце стискається. Вона не відчувала провини — розум підказував, що кожен відповідає за свої вчинки. Але співчуття було сильнішим за страх. 

— Світлано… — тихо почала вона. — Мені щиро шкода твоєї втрати. 

Та та лише похитала головою. 

— Не треба ваших слів. Просто живіть зі своїм щастям. І пам’ятайте, що не всім так пощастило. 

Сльози покотилися по її щоках. Вона різко розвернулася й пішла алеєю, похитуючись, згорблена, маленька серед весняного світла. 

Макс і Поліна ще довго стояли мовчки. 

— Я не знав… — тихо сказав Макс. — Я справді не знав. 

— Я теж, — прошепотіла Поліна. 

Артур у візочку тихо поворухнувся, ніби нагадуючи про себе. Поліна нахилилася й поправила плед. 

— Її біль — це її історія, — сказала вона після паузи. — Але ми не винні в тому, що сталося. 

Макс обійняв її за плечі. 

— Ми не можемо змінити минуле. Але можемо берегти те, що маємо. 

Вони повільно рушили далі алеєю. Весна все так само цвіла довкола, птахи співали, сонце світило — але в їхніх серцях з’явилася тінь. 

Тінь чужого болю.
Тінь минулого, яке нагадало про себе. 

Та попри це, вони трималися разом. І маленький Артур мирно спав, не знаючи, що світ буває не лише світлим. 

І заради нього вони вирішили — жодна тінь не затьмарить їхню родину.