Глава 36*

Глава 36.
* Перші дні нового життя* 

Щойно Поліну перевели до палати, а маленький згорток солодко засопів у прозорій колисочці поруч, Макс першим ділом схопив телефон. 

— Ну що, готова? — прошепотів він змовницьки.
Поліна втомлено, але щасливо кивнула. — Готова. 

Першою набрали бабусю Аню. Вона відповіла майже миттєво, ніби чекала дзвінка з самого ранку. 

— Алло? Максику? 

— Бабусю… вітаємо. Ви стали прабабусею! 

На тому кінці запала тиша, а потім почулося схвильоване зітхання і схлипування. 

— Народився? Справді? Хлопчик? 

— Хлопчик, — усміхнувся Макс, дивлячись на сина. — Все добре, здоровенький. 

Далі були дзвінки бабусі Катерині та батькам Поліни. У трубці звучали сльози радості, сміх, десятки запитань: скільки важить, на кого схожий, чи все гаразд. 

— А як назвали? — пролунало майже одночасно від усіх. 

Макс з Поліною переглянулися й ледь стримали усмішку. 

— Ім’я… поки що секрет, — загадково відповіла Поліна. — Дізнаєтесь на виписці. 

— От інтригани! — сміялася бабуся Катерина. — Добре, потерпимо! 

Коли дзвінки завершилися, в палаті знову запанував спокій. Тільки тихе сопіння малюка й відчуття, що світ назавжди змінився. 

Перший день у роддомі здавався нереальним. Медсестра показувала, як правильно тримати немовля, як годувати, як міняти підгузки. Макс слухав із таким серйозним виразом обличчя, ніби складав найважливіший іспит у житті. 

— Обережно підтримуйте голівку, — пояснювала медсестра. 

Макс кивав так старанно, що Поліна тихо засміялася. 

— Ти виглядаєш, ніби записуєш конспект подумки. 

— Я все запам’ятаю, — урочисто відповів він. 

Та вже за годину, коли настав час першої самостійної зміни підгузка, його впевненість трохи похитнулася. 

— Так… здається, я переплутав перед і зад, — розгублено пробурмотів він. 

Поліна, спостерігаючи з ліжка, не могла стримати сміху. 

— Нічого, тату, практика зробить із тебе професіонала. 

Малюк, ніби відчувши батьківське хвилювання, раптом гучно заявив про себе. Макс підстрибнув. 

— Він уже щось хоче! Я ж тільки-но все зробив! 

— Це нормально, — усміхнулася Поліна. — Ми теж тільки вчимося. 

Друга ніч була особливою. Маленький прокидався кожні кілька годин, і вони по черзі брали його на руки. Макс ходив палатою, тихо наспівуючи якусь вигадану колискову, а Поліна дивилася на них із ніжністю. 

— Дивись, він заспокоюється, коли чує твій голос, — прошепотіла вона. 

— Значить, уже знає, хто його тато, — гордо відповів Макс. 

На третій день вони вже почувалися трохи впевненіше. Поліна навчилася правильно сповивати, Макс вправно застібав крихітні боді. Вони розглядали маленькі пальчики, рахували крихітні нігтики й дивувалися, як така маленька людина може займати стільки місця в серці. 

— Уявляєш, — тихо сказала Поліна, — ще кілька днів тому він був у мене під серцем, а тепер ось тут, поряд. 

Макс нахилився й обійняв її. 

— І ми тепер назавжди інші. 

На третій день до роддому приїхали рідні. Під вікнами з’явилися знайомі обличчя: бабуся Аня махала рукою, бабуся Катерина тримала величезний букет блакитних квітів, а батьки Поліни сяяли від гордості. 

Через дозволений час відвідування вони зайшли до палати. 

— Ой, який же він маленький! — прошепотіла бабуся Аня, витираючи сльози.
— І такий гарний! — додала Катерина. 

Батьки Поліни обережно підійшли ближче, дивлячись на онука так, ніби боялися навіть дихати голосно. 

— На кого схожий? — запитала мама Поліни. 

— На нас обох, — усміхнулася вона. 

— А ім’я? — знову пролунало запитання. 

Макс хитро примружився. 

— Терпіння. Ще трохи. 

Рідні сміялися, жартували, приносили фрукти й теплі слова. Палата наповнилася любов’ю й щастям. 

Коли відвідувачі пішли, а вечір тихо опустився на місто, Поліна дивилася на сина, який мирно спав у колисочці. 

— Наш маленький секрет, — прошепотіла вона. 

Макс взяв її за руку. 

— Скоро весь світ дізнається його ім’я. Але ці перші дні — тільки наші. 

У палаті панував спокій. Три дні тому їх було двоє. Тепер — троє. І з кожною хвилиною вони все більше вчилися бути мамою й татом для найважливішої людини у своєму житті.