Глава 35*

Глава 35.
* Поява маленького принца* 

Настав той самий березневий день, якого вони чекали з таким трепетом. Ранок був ще темний і тихий, за вікном повільно сходило сонце, фарбуючи небо у ніжно-рожеві відтінки. У квартирі панувала спокійна тиша, яку раптом порушило тихе, але рішуче: 

— Максе… здається, почалося. 

Поліна сиділа на ліжку, притискаючи долоню до живота. Її очі світилися хвилюванням і легким страхом, але в них було й щось більше — радість. Та сама, довгоочікувана. 

Макс підскочив так різко, що ледь не впав з ліжка. 

— Що? Уже? Точно? — він кліпав очима, намагаючись остаточно прокинутися. 

— Так… — усміхнулась Поліна. — Наш син вирішив не чекати більше. 

І тут почалося найкумедніше. 

Макс метушився по квартирі, як вихор. Він намагався одночасно знайти документи, телефон, зарядку, пляшку води й заспокоїти дружину. У поспіху він натягнув капці… не на ті ноги. Причому навіть не помітив цього й гордо заявив: 

— Все під контролем! 

Поліна, попри перейми, не стримала сміху. 

— Максе… подивись на свої ноги. 

Він глянув вниз і завмер. 

— Ой… ну це дрібниці! Головне — швидкість! 

Але це був ще не кінець. Уже біля дверей він схопив куртку й накинув її так поспіхом, що рукави опинилися десь позаду, а блискавка — на спині. 

— Ти впевнений, що це нова модель? — засміялася Поліна. 

Макс подивився в дзеркало й мало не втратив дар мови. 

— Я просто тестую моду майбутнього, — буркнув він, швидко перевдягаючись. 

Попри хвилювання, ця ранкова метушня трохи зняла напругу. Вони взяли заздалегідь зібрану сумку, перевірили документи й нарешті вирушили до пологового. 

Дорога здалася Максові нескінченною. Він тримав кермо так міцно, що побіліли пальці, й кожні дві хвилини питав: 

— Все добре? Тобі не боляче? Може швидше? Чи повільніше? Я нормально їду? 

Поліна дивилася на нього з ніжністю. 

— Ти чудово справляєшся. Ми вже майже там. 

У пологовому будинку їх зустріли лікарі. Час ніби змінив свій хід: хвилини розтягувалися, години стискалися. Макс був поруч, тримав Поліну за руку, шепотів слова підтримки, гладив по волоссю. У його очах читалася гордість і безмежна любов. 

День повільно переходив у вечір. За вікном починало сутеніти, небо стало глибоко-синім. І ось, коли на годиннику вже була пізня година, пролунав той найочікуваніший звук — гучний, перший крик їхнього малюка. 

Світ зупинився. 

Макс відчув, як у грудях щось перевернулося. Лікар усміхнувся: 

— Вітаю. У вас син. 

Їм поклали на груди маленький теплий клубочок. Крихітні пальчики, рум’яні щічки, заплющені оченята… їхній син. Їхній маленький принц. 

— Артур… — тихо прошепотіла Поліна. 

Макс ковтнув сльози, які самі котилися по щоках. 

— Ласкаво просимо у цей світ, синочку. 

Маленький Артур ворухнувся, ніби почув їхні голоси. Його крихітна долонька стиснула мамин палець, і в ту мить все стало на свої місця. Усі безсонні ночі, хвилювання, підготовка, очікування — все мало сенс. 

Макс нахилився й поцілував Поліну в чоло. 

— Ти неймовірна. Дякую тобі за нашого сина. 

Вона втомлено, але щасливо усміхнулася. 

— Тепер нас троє. 

За вікном тихо сяяли вечірні вогні міста. Десь там люди жили своїм звичайним життям, не підозрюючи, що в одній із палат щойно народився новий маленький Всесвіт. 

Березневий день став найважливішим у їхньому житті. Днем, коли вони вперше почули голос свого сина. Днем, коли Макс із Поліною стали мамою й татом. 

І з цього вечора почалася їхня нова історія — історія маленького принца Артура, якого безмежно любили ще задовго до його першого подиху.