Глава 34*

Глава 34.
*В очікуванні  головної зустрічі* 

Лютий минав повільніше, ніж січень, але кожен день відчувався особливо вагомим. Дев’ятий місяць наближався, і в повітрі ніби висіла напруга очікування. Поліна вже рухалася повільно, обережно тримаючись за спину, а Макс став ще уважнішим і турботливішим. 

— У нас залишилося не так багато часу, — сказав він одного ранку, дивлячись на календар. — Потрібно перевірити список. 

На холодильнику висів великий аркуш із написом: «До пологів». Під ним — акуратний перелік: сумка в пологовий, підгузки, серветки, аптечка, дитяча косметика, пелюшки, пляшечки, конверт на виписку. 

— Здається, ми вже купили пів магазину, — усміхнулася Поліна. 

Та попри жарт, вони знову вирушили за покупками. У дитячому супермаркеті Макс серйозно вивчав кожну дрібницю. 

— Ці підгузки краще? Чи ось ці? — питав він, порівнюючи упаковки. 

— Максе, він же не на експеримент, — сміялася Поліна. — Бери ті, що радив лікар. 

Вони купили ще кілька комплектів бодіків, теплу ковдрочку, маленьку шапочку для виписки. Поліна довго тримала в руках крихітні шкарпетки. 

— Невже в нього будуть такі маленькі ніжки? — прошепотіла вона. 

— І я ці ніжки цілуватиму щодня, — відповів Макс. 

Окремою місією стала «сумка в пологовий». Вдома вони розклали все на ліжку й почали складати. 

— Документи?
— Є.
— Зарядка для телефону?
— Є.
— Вода, халат, нічна сорочка?
— Все є, — відповідала Поліна, перевіряючи список. 

Коли сумка була зібрана, вона стояла біля дверей, ніби мовчазне нагадування: момент може настати будь-якої миті. 

Та між підготовкою тривало звичайне життя. Поліна готувала легкі обіди, сортувала дитячі речі, прасувала маленькі сорочечки, зворушено розглядаючи кожен шов. 

Макс взяв на себе більше домашніх справ. Він мив підлогу, виносив сміття, готував вечерю. 

— Ти відпочивай, — казав він щоразу, коли бачив, як вона намагається щось підняти. 

— Я не кришталева, — відповідала вона, але все ж слухалася. 

Вечорами вони сиділи в дитячій кімнаті. Макс перевіряв, чи добре закріплене ліжечко, чи надійно стоїть комод. Він навіть встановив маленьку нічну лампу з теплим світлом. 

— Щоб йому не було страшно вночі, — пояснив він. 

Поліна усміхнулася.
— Ти вже такий тато. 

Іноді її накривали хвилювання. Вона сідала на край ліжка й задумливо дивилася в одну точку. 

— Я трохи боюся, — зізналася вона одного вечора. — Чи впораюся? Чи все буде добре? 

Макс сів поруч, узяв її руки в свої. 

— Ми впораємося разом. Я буду поряд кожну хвилину. 

Він притулився лобом до її чола, і вона відчула, як страх поступово тане. 

Малюк у животі вже рухався повільніше, але сильніше. Інколи його ніжка чітко вимальовувалася під шкірою, і вони обоє затамовували подих. 

— Привіт, чемпіоне, — говорив Макс, торкаючись живота. — Ми готові тебе зустріти. 

Поліна усміхалася, хоча всередині все стискалося від трепету. 

Квартира стала особливо чистою та впорядкованою. Навіть шафи були розкладені ідеально. Здавалося, вони намагалися впорядкувати не лише дім, а й свої думки. 

Одного вечора, коли за вікном падав мокрий сніг, Поліна стояла біля дитячого ліжечка. 

— Скоро ти тут лежатимеш, — тихо сказала вона. 

Макс підійшов ззаду, обійняв її. 

— Ми так довго чекали тебе. 

Вони стояли мовчки, слухаючи тишу. У цій тиші було все — любов, страх, очікування, надія. 

Попереду був найважливіший день їхнього життя. 

І тепер вони були готові.