Глава 33*

Глава 33.
*Двадцять один* 

Січень промайнув так швидко, ніби хтось перегорнув сторінки календаря одним рухом. Святкові вогники давно згасли, ялинку обережно розібрали, а за вікном панувала тиха зимова буденність. Непомітно прийшов лютий — місяць, який для Поліни цього року став особливим. 

Їй виповнювався двадцять один рік.
І водночас розпочався вже восьмий місяць вагітності. 

Живіт став помітно більшим, рухи малюка — впевненішими. Щоранку вона відчувала легкі поштовхи й усміхалася. 

— Ти ростеш разом зі мною, — тихо говорила вона, погладжуючи округлий животик. 

Цього разу Поліна вирішила святкувати не вдома.
— Хочу просто сидіти й насолоджуватися вечором, а не бігати з тарілками, — пояснила вона Максу. 

Тож невеличке затишне кафе з м’яким світлом і живими квітами стало місцем їхнього родинного свята. За столом зібралися всі найрідніші: мама й тато Поліни, її коханий Макс, а також улюблені бабусі — Аня та Катерина. 

— Двадцять один… — усміхнулася бабуся Аня. — А вже така доросла й скоро мама! 

— Найкраща мама, — додала Катерина, ніжно стискаючи її руку. 

Поліна світилася. Вона одягла легку святкову сукню, що красиво облягала її вагітність, і почувалася по-особливому жіночною. Макс не зводив із неї очей. 

Святкування було теплим і веселим. Лунали тости, сміх, згадувалися кумедні історії з дитинства. Віктор підняв келих: 

— Доню, ми пишаємося тобою. Ти виросла доброю, сильною жінкою. І ми знаємо, що ти створиш прекрасну сім’ю. 

Поліна ледь стримувала сльози. 

Першим із подарунком підійшов Макс. Він трохи хвилювався, що видавало його серйозне обличчя. 

— З днем народження, моя любов, — тихо сказав він, простягаючи маленьку коробочку. 

Всередині був витончений кулон у вигляді знаку вічності — тонкий, блискучий, ніжний. До нього — милі сережки, що гармонійно доповнювали комплект. 

— Це… — Поліна приклала долоню до губ. — Це так красиво. 

— Як символ нашої любові. Без початку й кінця, — прошепотів Макс. 

Вона обійняла його, не соромлячись сліз. 

Батьки вручили великий пакунок. Усередині було красиве плаття — ніжного пастельного відтінку, легке й елегантне. 

— Ми подумали, що після пологів ти захочеш щось особливе, — сказала мама. 

Поліна притиснула тканину до себе.
— Воно чудове… Я вдягну його на виписку з пологового. Обіцяю. 

Зараз її великий животик уже не дозволяв приміряти сукню, але вона уявила той день — і серце затремтіло від хвилювання. 

А тоді бабусі обмінялися загадковими поглядами й простягнули великий плоский пакунок. 

— Це від нас, — сказала Катерина. 

Поліна обережно розгорнула папір — і завмерла. 

Це був сімейний портрет. На ньому всі вони стояли разом: Макс, вона з милим вагітним животиком, батьки, бабусі. Художник передав навіть її ніжну усмішку й те світло в очах, яке з’явилося останні місяці. 

— Щоб цей момент залишився назавжди, — тихо сказала бабуся Аня. 

Поліна не стримала сліз.
— Це найцінніше… Дякую вам. 

Святкування тривало до вечора. Вони сміялися, фотографувалися, куштували торт. Але ближче до дев’ятої Поліна відчула втому. 

— Час додому, — лагідно сказав Макс, помітивши, як вона потерла спину. 

Вони попрощалися з рідними, ще раз обійнялися й поїхали додому. 

Квартира зустріла їх тишею й теплом. Макс допоміг Поліні зняти пальто. 

— Втомилася? — спитав він. 

— Трохи. Але це був найкращий день. 

Він провів її до ванної, увімкнув теплий душ. Вода м’яко стікала по її плечах, знімаючи напругу. 

— Дозволь допомогти, — тихо сказав він. 

З обережністю й ніжністю він намилював її спину, вкриваючи легкими поцілунками. У кожному дотику було стільки турботи, що Поліна відчула, як розслабляється. 

— Ти найкращий подарунок у моєму житті, — прошепотіла вона. 

Після душу він акуратно витер її рушником, загорнув у м’який халат і взяв на руки. 

— Максе! — засміялася вона. — Я ж не легенька. 

— Для мене — завжди, — відповів він. 

Він відніс її до ліжка, вкрив ковдрою й ліг поруч. Поліна поклала голову йому на плече, слухаючи його рівне серцебиття. 

— Двадцять один… — прошепотіла вона сонно. — І я така щаслива. 

— І я, — відповів він, цілуючи її у волосся. 

Вона швидко заснула, притулившись до нього. Макс ще кілька хвилин дивився на кохану з теплою усмішкою, гладив її руку й обережно торкався живота, де спав їхній син. 

Зрештою й він поринув у солодкий сон, знаючи, що попереду — ще більше щасливих моментів. 

Їй було двадцять один.
І це був найкращий початок дорослого життя.