Глава 30*

Глава 30
*Ім'я для маленького принца* 

Того недільного ранку в квартирі знову було людно. Ледь Макс встиг поставити чайник, як у двері подзвонили. 

— Це точно вони, — усміхнулася Поліна, повільно підводячись із дивана. 

На порозі стояли бабуся Аня та бабуся Катерина — обидві з пакетами смаколиків і з тим особливим блиском в очах, який з’являвся щоразу, коли мова заходила про правнука. 

— Ну що, як наш маленький чоловік? — першою запитала бабуся Аня, одразу обіймаючи Поліну. 

— Штовхається активно, — засміялася вона. — Схоже, хоче бути в центрі уваги. 

— Це він у Макса, — кивнула бабуся Катерина. — Той у дитинстві теж був непосидючим. 

Вони всі сіли за стіл, і розмова дуже швидко перейшла до головного питання останніх тижнів — імені. 

— Я думаю, його треба назвати Іваном, — рішуче сказала бабуся Аня, наливаючи чай. — Гарне, сильне ім’я. Завжди актуальне. 

— Ой, Аню, — заперечно махнула рукою бабуся Катерина. — Зараз інші часи. Треба щось більш сучасне. Наприклад, Артем. 

— Артемів зараз пів країни! — обурилася Аня. — А Іван — це традиція. 

Поліна й Макс переглянулися й ледь стримали сміх. 

— А може, Максим-молодший? — запропонувала бабуся Аня, підморгнувши. — Було б гарно. 

— Ні-ні, — відразу втрутилася Катерина. — У кожного має бути своє ім’я. Хлопчик повинен мати власний шлях. 

— То, може, Данило? — не здавалась Аня.
— Або Олександр, — парирувала Катерина. — Сашко звучить гордо. 

Суперечка ставала дедалі жвавішою. Бабусі вже почали наводити аргументи: значення імен, знайомих із гарною долею, навіть згадували давніх родичів. 

— У нашому роду був Михайло, дуже порядна людина! — наполягала Аня.
— А в нас був Роман, — відповідала Катерина. — І теж достойний. 

Макс тихо нахилився до Поліни.
— Може, сказати їм, що ми вже все вирішили? 

Вона хитро усміхнулася.
— Ні. Давай ще трохи послухаємо. Це занадто мило. 

Бабусі тим часом уже сперечалися, чи краще коротке ім’я, чи довге. 

— Дитині буде легше в школі з коротким, — переконувала Аня.
— Зате довге звучить солідніше, — відповідала Катерина. 

Поліна ніжно погладила живіт. Малюк наче реагував на гучні голоси — легенько штовхнувся. 

— Чуєш? — прошепотіла вона. — Він теж слухає. 

— І, мабуть, сміється, — додав Макс. 

Нарешті бабуся Аня звернулася до них:
— Ну а ви що мовчите? Вам яке ім’я більше до душі? 

Макс театрально знизав плечима.
— Нам подобаються всі варіанти. 

— Не вірю, — примружилася Катерина. — Ви вже щось задумали. 

Поліна усміхнулася ще ширше.
— Можливо. 

— Ой, ці молоді! — зітхнула Аня. — Тримають інтригу. 

— Ну добре, — сказала Катерина. — Але знайте, я все одно голосую за Артема. 

— А я за Івана! — вперто повторила Аня. 

Вони обидві засміялися, і суперечка раптом перетворилася на теплий жарт. У цій милій боротьбі було стільки любові, що квартира ніби наповнилася ще більшою теплотою. 

Коли бабусі перейшли до обговорення, хто перший братиме онука на руки, Макс обійняв Поліну. 

— Я радий, що в нашого сина буде стільки любові, — тихо сказав він. 

— Він уже дуже щасливий, — відповіла вона. 

Вони давно обрали ім’я. Воно з’явилося одного тихого вечора, коли вони сиділи в дитячій кімнаті, тримаючись за руки. Ім’я, яке одразу відгукнулося в серці обох. Але поки що це був їхній маленький секрет. 

— Нехай ще трохи помріють, — прошепотіла Поліна. 

Макс кивнув і поцілував її в скроню. 

За вікном падав сніг, а в домі лунав сміх двох бабусь, які вже всім серцем любили хлопчика, ім’я якого ще залишалося таємницею. 

І ця таємниця робила очікування ще солодшим.